«Повістку видали б разом з дипломом». Історія бердянця, який понад три роки пробув в окупації та виїхав

Бердянць Артем прокинувся від вибухів о четвертій ранку. Місяць-два взагалі не виходив на вулицю — було страшно, потім почав разом із мамою недалеко від дому. Перестав бачитися з друзями. Раніше хлопець боявся, що вб'є ракетою, а коли в місто зайшли російські військові, почав боятися й самих військових у формі.

Перший раз, коли вони прийшли, — перевіряли документи на будинок і особисті документи родини. Одного разу, коли Артема вдома не було, до їхньої оселі прийшли вдруге. Мати написала синові: «додому не приходь». Він лишився в бабусі. Вдома все перевернули, щось шукали, перевіряли мамин телефон. До них прийшли через сусіда, якого окупанти оголосили в розшук за підірвав автомобіль. Дім обшукали повністю, а маму забрали — «майже на підвал», перевіряли на детекторі брехні: чи знає вона того чоловіка, розпитували про сина — чи навчається він і де. Артем тоді найбільше боявся, що приїдуть і до бабусі: на його комп’ютері й телефоні було багато проукраїнського контенту. Пощастило — комп’ютер не перевірили.

Мати цілий день провела у відділку, ввечері її привезли додому — вона була дуже налякана. Після цього наполягла, щоб син пішов до російської школи: якщо не ходити на очне навчання, родину могли депортувати. Сина вивезли б до Росії, а матір позбавити батьківських прав. На той момент Артему було 17, він дистанційно закінчував 11 клас української школи.

В окупованому місті Артем пішов одразу до 10 класу. Там викладали російську літературу та історію, а щопонеділка проводили церемонію винесення російського прапора під гімн — чергували класи потижнево. Виносити прапор Артему було огидно, він цього боявся й уникав. Атмосфера пригнічувала, це було майже депресивним станом: приходив з навчання і просто лежав, нічого не хотілося.

Замість 11 класу в російській школі Артем вступив до місцевого коледжу, де контроль був м’якшим. Оскільки вступав за українським атестатом, одразу потрапив на 2 курс. Перший рік минув відносно спокійно — проводили масляні гуляння, свято «об’єднання народів». На наступному курсі почалося винесення прапора, стали приїжджати військові. Артем такі заходи пропускав, але одногрупники розповідали, що окупанти агітували підписувати контракти зі збройними силами рф, обіцяли гроші й можливість «воювати на дронах» паралельно з навчанням. На парах бували презентації рухів «Движение первых» та «Юг молодой».

У коледжі, коли Артему виповнилося 18, довелося пройти медогляд і стати на військовий облік. Він знав: якби довчився до кінця, повістку видали б разом з дипломом. Одного знайомого забрали одразу після завершення коледжу — служить в окупованому Криму. Сам Артем встиг відучитися другий і частину третього курсу, після чого виїхав.

Артем розповів про 17-річного знайомого, який після комендантської години повертався додому — його зустріли співробітники ФСБ, надягнули пакет на голову, повезли до одного з будинків, де все перевернули, погрожували побиттям (хоча в хлопця були проблеми із серцем), відвезли додому до матері й забрали телефон, який так і не повернули. Порушників комендантської години вважають потенційними «наводчиками».

Сам Артем одного разу повертався додому вночі, хвилин за тридцять до комендантської години. На темній вулиці його наздогнав і підрізав автомобіль із символікою Z. Двоє військових попросили документи й телефон, наказали розблокувати його й ввести якийсь номер. Один з окупантів відійшов і кудись телефонував з його телефону, інший тим часом розпитував, хто він, звідки, чи є в нього проукраїнські друзі й чи підтримує він Україну сам. Тримали хвилин тридцять, після чого відпустили, наказавши заблокувати той номер і нікому не розповідати про випадок.

Уже пізніше окупаційна влада почала вимагати переоформлення документів на нерухомість за новим «законом» для окупованих територій. Хто цього не зробить, ризикували втратити майно.

Артем хотів виїхати з самого початку окупації, але спершу всі сподівалися, що ситуація скоро закінчиться, він був неповнолітнім і мати боялася відпускати його самого. Два роки хлопець працював аніматором на дитячих днях народження, накопичуючи гроші, щоб виїхати самостійно. Остаточним поштовхом став ризик мобілізації.

Найбільше побоювань викликав контрольно-пропускний пункт перед кордоном з росією, де раніше ретельно перевіряли документи та телефони. Разом із другом Максимом вони вирішили спочатку зробити «пробний» виїзд — приблизно за місяць до основного, у напрямку Таганрога, де їх перевірили не надто прискіпливо. Вдруге, вже остаточно, вони виїжджали через Новоазовськ — Вознесенку, і цього разу перевірили лише документи.

Артем потрапив до центру «Надії та відновлення» Save Ukraine. Каже, що його добре прийняли і він зміг нарешті видихнути. Хлопець вважає такі центри особливо важливими для підлітків, які через окупацію не встигли знайти себе. Зараз шукає житло в Києві та планує прожити там щонайменше рік, а далі вирішувати по ситуації.