Пройти всі кола пекла й не обійняти батьків наостанок. Історія однієї родини з Бердянська

Лист до редакції надійшов від родича сім'ї

Це історія звичайної української родини, яка свого часу вже тікала від одного лиха, а тепер опинилася в епіцентрі іншого.

Чорнобильська катастрофа змусила їх зірватися з рідної Житомирщини й шукати прихистку в чужих краях. Так вони опинилися в Бердянську. Обжилися, пустили коріння, виростили двох синів. Старший став успішним лікарем, одружився, згодом у силу обставин переїхав до Білорусі, де побудував чудову кар’єру. Молодший пішов стопами батька – вивчився на ветеринара, теж створив сім’ю, виховував двох синів: старшого – студента, та молодшого – школяра. Живи, здавалося б, і радуйся.

У 2014 році фронт проходив усього за дев’яносто кілометрів від їхнього дому, але тоді це лихо їх оминуло. Великі біди почалися пізніше. Спочатку, у 2021-му, батько переніс важкий інфаркт, але викарабкався. А потім настав лютий 2022 року – і в місто прийшла окупація.

Молодший син не зміг мовчати. Він став активним учасником антивоєнних мітингів. Розплата за сміливість наздогнала його в день семидесятирічного ювілею батька: хлопця забрали «на підвал». Як з’ясувалося згодом, «добрі люди» злили окупантам відео з демонстрацій. Його дружина з молодшою дитиною встигли терміново виїхати, щоб не піти слідом, а вдома залишилася прослушка.

Сина вдалося викупити лише через три місяці. Живого, але скаліченого – із вибитими зубами. Почався постійний, ненав’язливий, але виснажливий пресинг «компетентних органів».

На тлі цього стресу в батька знову погіршилося здоров’я. Через закупорку судин лівої ноги почалася гангрена – лікарі провели ампутацію. Згодом знадобилася повторна операція, яка ускладнилася прободною виразкою. Чоловік вибрався і з цієї передряги, і весь цей час поруч із ним невідлучно була дружина. Енергійна, непосидюча, вона зовсім не подавала виду, як сильно переживає. Але саме на цьому «благодатному» ґрунті розпачу розвинулася онкологія кишківника.

Хворобу помітили надто пізно. Ні місцеві, ні донецькі лікарі оперувати вже не взялися. Жінка трималася на хіміотерапії, скільки могла, а потім згасла за лічені дні. Найжорстокіше в такі хвилини – бачити смерть найближчої людини й усвідомлювати власне безсилля.

Усі турботи з організації похорону лягли на плечі батька. Ми, сусіди й родичі, як могли підтримували його в цій жуткій круговерті горя. Здавалося, перший шок минув, усе почало трохи заспокоюватися. Але серце чоловіка не витримало самотності й туги.

Учора ввечері пролунав короткий дзвінок: «Приїдьте, мені зле». Поки ми дісталися, сусіди вже викликали швидку. Медики боролися до останнього, довезли його до лікарні, але обширний інфаркт мало кого відпускає. Батько пішов услід за дружиною.

Казалося б, це просто ще одна трагічна історія, яких зараз тисячі. Усі ми смертні. Але мене не полишає одне питання: якщо так боляче й важко мені, то як зараз їхнім дітям?

Молодшому сину дорога до Бердянська закрита через переслідування окупантів. Але ж старший, який живе в Білорусі, міг би приїхати й поховати батьків? Виявляється, ні. Під час чергової перевірки білоруським КДБ у його телефоні знайшли якусь стару аватарку з українським прапором. Тепер йому відмовлено в громадянстві. А без білоруського паспорта в’їзд в окупацію для українців дозволений лише через принизливу фільтрацію в Шереметьєво. Відгадайте з одного разу, чи зможе людина з таким «досьє» пройти цей відбір?

Якими мірками виміряти горе дітей, які позбавлені можливості навіть провести в останню путь своїх батьків? Як назвати цю глуху, безвихідну ситуацію? Скільки ще людських долей буде зламано і які водоспади сліз мають пролитися на наші голови, щоб це нарешті припинилося?