«Нас намагалися зламати, але ми врятувалися». Історія про мілітаризацію та виживання дитини в окупації

Нам вдалося вирватися, ми зараз у безпеці, але там, за лінією фронту, залишаються тисячі таких дітей, як моя 15-річна донька Олена. Я хочу, щоб світ знав, що саме росіяни роблять із нашими дітьми в окупації. 

З перших днів окупації ми трималися як могли. Олена принципово відмовлялася ходити до російської школи. Вона хотіла вчитися за нашою, українською програмою, тому ми потайки здобували освіту дистанційно. Але згодом звідусіль сипалися погрози. Окупаційні органи опіки влаштовували рейди, залякували відбиранням дітей у батьків, якщо ті не відвідують місцеві заклади. Заради безпеки доньки ми піддалися цьому тиску. Олена почала жити подвійним життям – вдень ішла до окупаційної школи, а вечорами, ховаючись, робила уроки в українській. 

Те, що відбувалося в стінах тієї школи, важко назвати навчанням. Це місце з промивання мізків. Повноцінних уроків майже не було – базові предмети викладалися формально або й зовсім ігнорувалися. Натомість щодня були лінійки з обов’язковим виконанням російського гімну, військова охорона в коридорах та суцільна ідеологія. 

Топ факт цієї жорстокої системи – це відкрита, цинічна мілітаризація 

Однокласників Олени та учнів старших класів окупаційна адміністрація вивозила на так звані польові навчання поблизу лінії фронту, фактично в сіру зону. Там підлітки проходили військовий вишкіл разом із російськими військовими. У самій школі на уроках ОБЗР дітей вчили на швидкість розбирати та складати автомати. Донька щодня бачила агресивну агітацію до вступу в мілітаризовані рухи на кшталт «Юнармії» чи «Движения первых». Росіяни цілеспрямовано готують наших дітей до майбутніх воєн, ламаючи їхню психіку.

Ми жили в суцільній ізоляції та постійному страху. Жодних відвертих розмов, новини читали ледь дихаючи, факт українського навчання приховували навіть від найближчих сусідів. Майже всі друзі Олени виїхали. Художню школу, де вона навчалася до війни, довелося покинути. Окупанти просто вкрали у моєї дівчинки її мрію – стати архітекторкою.

Ця напруга не минулася безслідно. Олена почала згасати на очах. З’явилися глибока апатія, емоційне виснаження, повна втрата мотивації. Коли донька сама сказала, що їй потрібен психотерапевт, я зрозуміла, що якщо ми не поїдемо зараз, я втрачу дитину.

Наш порятунок став можливим завдяки організації Save Ukraine. Дорога була справжнім випробуванням. На блокпостах під час численних перевірок Олену сковував такий сильний страх, що її буквально трусило від напруги та невідомості. Кожен російський військовий здавався смертельною загрозою.

Ця втеча далася нам важкою ціною, вимушеним розривом родини. Батько Олени був змушений залишитися в окупації, аби доглядати за тяжкохворою бабусею, яка б просто не пережила цю дорогу. Наше серце зараз розірване навпіл.

Зараз ми в Києві, намагаємося починати життя заново. Фізично ми в безпеці, але психологічні травми окупації тримають міцно. Емоційний стан доньки досі нестабільний. Хвилини полегшення раптово змінюються емоційними гойдалками, тривога не відпускає. Близько місяця з нами працювали фахівці в «Центрі Надії та Відновлення», за що їм величезна вдячність. Зараз ми вже переїхали в окрему квартиру, і Олена нарешті готується до вступу в український заклад освіти.

Читайте також

Донька бачила батька кілька разів. Історія кохання, що перемогло відстань