Цей матеріал – частина проєкту «Психо.Логічно», який підтримує переселенців з Бердянська та тих, хто залишився в окупації. У цій розмові психологиня Наталія Бубнова пояснює, як розлука з рідними впливає на наш емоційний стан, чому ностальгія – це нормально, і як бути, коли близька людина не готова приймати підтримку.
Війна загострює наші відчуття, пришвидшує прозріння, показує, хто справді поруч, а хто лише випадковий супутник на короткій відстані. Іноді ці відкриття приголомшують: ми втрачаємо зв’язки з людьми, які здавалося, були основою нашої опори. Може зʼясуватись, що рідна людина не розділяє твоєї болючої правди. Що ваші діалоги перетворились на мовчання, бо ви більше не чуєте одне одного.
Та водночас війна кристалізує істину. Вона безпомилково вказує, кого не хочеться відпускати. З ким важливо залишатися в контакті. Попри мовчання, відстань, відсутність новин. Ці зв’язки не про обов’язок, не про традицію, а про вибір. Про те, кого хочеться берегти.

Контакт – це завжди дві сторони. Це не лише привітання на свята чи підтримка за звичкою. Це глибше – бути на одному боці і морально, і ціннісно, і людськи. Якщо одна людина обирає проросійські цінності, виправдовує агресора, применшує втрати або уникає розмов про війну, інша має повне право відійти. Не пояснюючи і не виправдовуючись. Бо збереження себе, теж форма спротиву.
Питання не лише у зв’язках, а в тому, чи ці зв’язки живлять, чи точать, чи дозволяють бути собою, чи змушують постійно доводити очевидне. Ми маємо право відпускати тих, чия присутність стає болючішою за відсутність. І це теж форма любові – до себе.
«Нащо мені близький зв’язок із людиною, з якою ми не поділяємо цінностей?», – питає Наталя.
Туга – свідчення цінності
Смуток – це ознака того, що ми втратили щось справді важливе. Людина сумує не просто так, а тому що її щось глибоко зачепило. І коли ми визнаємо цю тугу, даємо їй простір, вона поступово трансформується.
Один із терапевтичних способів – виділити спеціальний час для суму. Наприклад, записати у щоденник, що щочетверга ввечері ви дозволяєте собі поплакати, згадати, посумувати. Це не слабкість, а лише форма поваги до себе й до того, що було важливе.
Нас вчать триматися та бути сильними. Але саме дозвіл на сльози повертає до життя. Бо туга – це не про знищення, а про любов. Про цінність досвіду, який не зникає, навіть якщо змінюється форма присутності.

Твоя туга – це доказ, що це було цінне. І ця цінність – усе ще з тобою.
Якщо близькі в окупації
Підтримка починається з простого запитання: «Як я можу тебе підтримати?» Не варто вгадувати, краще дати людині можливість самій сказати, що їй потрібно. Може, це буде розмова, обійми, фільм, пиріг з чаєм. Прості речі дієвіші, ніж здається. І запитувати – це не слабкість, а турбота.
Ми не можемо змінити реальність, у якій живе людина під окупацією. Але ми можемо залишатися поруч, хоча б віртуально. Нагадувати, що вона не одна. Що вона досі тут, у нашому полі зору, у памʼяті, в серці. Іноді одне повідомлення чи дзвінок можуть повернути людині силу на ще один день.
Також варто пам’ятати, що не всі хочуть говорити. Хтось замикається, бо не має слів. І це нормально. Варто бути чутливим до тиші, не навʼязуватись, але й не зникати.
Якщо людина не готова приймати підтримку
Іноді люди агресивно реагують, коли їм боляче. Особливо це проявляється у тих, чиї рідні на фронті, тоді як решта ніби «живе нормальне життя». Це гнів, що виростає з безсилля. І в таких ситуаціях важливо не ображатись, не віддалятись, а визнати, що людині зараз складно. Це її спосіб триматися.
Не треба ставати ідеальною підтримкою. Достатньо просто бути поряд. Запропонувати щось маленьке – прогулянку, чашку чаю, присутність поруч без зайвих слів. І дати людині право бути не готовою. Бо справжня підтримка – це не лише слова, а й здатність витримувати чужий біль мовчки.

Я не можу бути твоїм чоловіком, але я можу бути тим, хто поруч із тобою сьогодні.
І навіть з тими, кого ми любимо, ми не завжди можемо розуміти одне одного ідеально. Але ми можемо пробувати. Іноді цього достатньо, щоб не впасти.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів