Сказати «дякую» — і зникнути? Чому від переселенців чекають вічної вдячності.

Якось моя донька прийшла зі школи засмучена. Їхній клас їхав на екскурсію, і їй, як ВПО, зробили знижку, оголосивши це перед усіма. Вона зніяковіла і чемно подякувала.

Ця ситуація банальна. Після втрати свого дому ми, переселенці, дякували вже сотні разів.

Ми дякували тим, хто допоміг виїхати. Тим, хто прихистив на першу ніч. Дякували за пакунки гуманітарки, за дитячий садок, за місце в школі чи в класі. За те, що нас взяли на роботу.

І це правильно: дякувати людям, які тобі допомагають. Але з часом ця вдячність перетворилася на тягар.

Бо якщо тобі допомогли, то тепер ти ніби зобов’язаний. Бути тихим. Не скаржитись. Не вимагати. І головне – вічно пам’ятати, що тобі «дали».

Звучить так, ніби переселенці – це гості, які затримались. Або навіть «утриманці», які повинні мовчати і бути вдячними за будь-яку подачку.

Чи вдячні ми? Так. Щиро. Але ця вдячність не означає, що ми втратили право голосу. Не означає, що тепер ми не маємо права на гідність.

Іноді складається враження, що нас сприймають як чужих прибульців. Які нізвідки взялись і яким «і так уже багато дали». А вони ще й хочуть чогось більшого. Осмілюються казати, що їм важко.

Он вам же: «дали знижку», «годують у школі», «взяли на роботу». Будьте вдячні.

І будь-яке прохання, будь-яке нагадування про наші потреби одразу виглядає нахабством.

Я довго думала, чи писати ці слова. Але ми вже втратили занадто багато, щоб до того ще й віддати свою гідність.

Переселенці – це не нахабні гості. І не жебраки. Ми б із радістю відмовилися від будь-якої допомоги, якби могли повернути своє життя.

Жодна гуманітарка чи знижка не компенсують те, що ми мали. Ми будували його роками. І втратили не зі своєї вини.

Нам просто не пощастило з географією. Ми опинилися ближче до ворога, ніж хтось інший. Ми зробили вибір – залишитися українцями. І заплатили за цей вибір дуже дорого.

Ми поїхали в нікуди. І найменше, чого нам хотілося б зараз, це відчувати себе тягарем. Або соромитись того, що ми прагнемо більшого, ніж просто вижити.

Так, ми хочемо більшого. Гідного життя. Справедливого ставлення. Права будувати своє майбутнє так само, як і всі інші.

Ми вдячні. Але це не означає, що ми маємо все життя вибачатись за те, що вижили.

Ми не обирали стати переселенцями. Ми не обирали тікати з дому. Але ми обираємо залишатись людьми з правом не вибачатись за своє життя.