Сповідь переселенки: «Як я за один день перетворилася з сепаратистки на націоналістку»

Раніше, коли ми особисто ще не знали, як звучать вибухи, я була впевнена, що народ Донбасу сам забажав відокремитися. Ну що тут такого: люди захотіли жити по іншому, вони обрали свій шлях, чому не можна прийняти їхнє рішення? Чому не можна провести цивілізовано вибори? Звісно я розуміла, що там не обійшлося без чобота «руського міра», але навіть не уявляла масштаби. Поки цей чобіт не наступив на горлянку мені.

«Я зненавиділа росію та все російське»

24 лютого 2022 року я перетворилася на націоналістку. Я зненавиділа росію, росіян та все російське. Хоча ні, спочатку було нерозуміння – «чому»? Потім надія на адекватних росіян, які можуть зупинити цей жах. А лише згодом прийшла ненависть.

Раптом я полюбила вишиванки, які до того здавалися мейнстримом, відмовилася від російської музики та фільмів в російському дубляжі. Довелося попрощатися з деякими членами сім’ї та близькими друзями. Життя поділилося на чорне та біле, явно як ніколи.

Мені було вкрай важливо з’ясувати – хто з мого оточення чим дихає. Так відбулася фільтрація того самого оточення, мислення, та прийшло усвідомлення, що дійсно є цінним. Я не цінувала свою свободу, свою приналежність, українськість. Я полюбила їх до нестями, я зрозуміла, що не хочу жити інакше, що я щаслива бути українкою.

Сумно та боляче, що усвідомлення прийшло саме так. Зараз модно тикати носом тих, хто колись підтримав Януковича чи був в ОПЗЖ, хто перейшов на українську після повномасштабного або не перейшов зовсім. Але чи це найважливіше? Хіба не головне те, ким ми стали або залишились після того лютого?

«Твоє місто росіяни вважають своїм»

Людині властиво не цінити те, що має, сприймати все за належне. Абсолютне усвідомлення того, що ми можемо втратити своє, прийшло з окупацією. Далі були російські прапори, багато брехні про «освобождение», спроби купити та залякати, зрештою зламати. І чим більше був тиск, чим наполегливіше росіяни нав’язували своє, тим відчайдушніше я трималася за наше.

Пам’ятаю, як слухала українську музику в навушниках і, проходячи повз російських військових, відчувала себе відчайдухом. Як стоячи в довжелезній черзі до банку, з ненавистю спостерігала за ними біля райдержадміністрації. Як боліло серце за кожний знятий український прапор і «Ь». І зрештою, як важко було усвідомити, що нам тут не місце. Наважитися покинути свій дім, бо твоє місто росіяни вважають своїм. Відчувати себе чужою на рідних вулицях, боятися бути українкою.

Один з останніх днів з вірним правописом назви міста на альтанці. Весною 2022-го окупанти прибрали “Ь”. Фото: Радіо Свобода

Я ніколи не забуду, як побачила наш прапор після півріччя життя в окупації. Як сльози поєднувалися зі сміхом, як раділа гривням і солов’їній. Я можу сміливо заявляти, що це було абсолютне щастя, попри розбите серце.

Шлях переселенця

Невже так важко перейти на українську? – чуємо ми від людей, які не втратили ані житло, ані роботу, ані рідних. Невже так складно залишатися людьми? – спитаю я у них.

Зрозуміти переселенця може лише інший переселенець. Зараз я знаю, що відчували люди з Донецької та Луганської областей, які з-під обстрілів приїхали до Бердянська, де був у розпалі курортний сезон. Де ми жили своє життя, не усвідомлюючи, що ворог близько, що там справжня війна, жах і смерть. Я жила як сліпе кошеня всі ці роки. Очі відкрились. Але тепер вони сумні, бо відібрали частинку мене.

Невже мала статися війна, щоб ми усвідомили хто є хто? Невже лише через втрати та біль можна засвоїти важливі уроки?

Після виїзду з окупації шлях не закінчується, він лише починається. Складний, іноді самотній, подекуди виснажливий, але усвідомлений. Ти живеш в думках про необхідність вчасно заплатити за чужу квартиру, одразу згадуєш, що маєш свій дім. Наступними ідуть думки про те, як довго він ще залишатиметься твоїм, потім між тривогами згадуєш про втому і коли емоції вже переповнюють, твоя внутрішня дитина дуже хоче до мами в обійми.

Зрозуміти і покинути все заради двох кольорів, які мають значення. Автор: ШІ 

На цьому етапі емоції перетворюються в гіркі сльози. Бо і те неможливо. Найрідніша людина в окупації, так само нещасна та одинока в оточенні вовків. Нас таких багато, в кожного свої причини там залишатися, але у всіх спільний біль.

Люди вільної країни, коли зустрічаєте переселенців, знайте, що російськомовні ненавидять росіян. Гарно одягнені та на дорогих машинах не мають нічого крім цього одягу та машин, бо всі ми фактично безхатьки. А усміхнені не рівно безтурботні. Ми виживаємо щодня і нам важлива підтримка всіх українців, а не лише таких, як ми самі.