«Тут так не говорять»: як не втратити бердянську ідентичність на новому місці.

Тисячі переселенців сьогодні починають життя не лише в нових регіонах, але й за новими правилами. Але разом із ними приходить страх – розчинитися, втратити себе. Бердянка Катерина ділиться історією про те, як знайти баланс між адаптацією та збереженням бердянської ідентичності.

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки

Вже четвертий рік Катерина живе в невеликому містечку на Київщині. Дівчина каже, що їй пощастило – люди тут здебільшого доброзичливі. Сусіди, колеги, вчителі – ставляться до неї і дітей досить добре. Та з часом вона помітила: щоб тебе по-справжньому  прийняти – треба трохи підлаштуватись.

«Якось у школі діти готували свято і син запропонував їм свій «коронний номер», який вони постійно робили в Бердянську. На що вчителька відповіла: «О, цікаво. Але нам це не підійде, тут так не прийнято».
І я зрозуміла – у кожного місця свої правила. Свої «так прийнято» і 
«тут так не говорять».  

Катерина каже, що вони з родиною вже звикли до нових реалій:

«Ми святкуємо новий день міста, ходимо на місцеві заходи, переймаємо інші звички, говоримо словами, які раніше здавались чужими. І все це – нормально. Просто іноді ловлю себе на думці, що з кожним днем у мені залишається все менше бердянського.

Я розумію місцевих – вони бояться, що переселенці змінять їхню ідентичність і тому так за неї тримаються.
От тільки не знаю – а що робити з нашою, бердянською?»

Доки тисячі бердянців приживаються в нових містах, у рідному місті відбувається інший процес:

«Ми всі розуміємо, що наше місто вже не таке, яким було. Росіяни, військові, чужі люди привозять з собою свої порядки, свою мову, свої звички. Вони не просто віджимають наше майно – вони віджимають нашу пам’ять. І чим більше їх там – тим складніше все це втримати».

Тисячі бердянців сьогодні живуть у різних містах і селах України. 
Хтось уже пустив коріння, хтось усе ще шукає своє місце. 
Ми звикаємо, приймаємо, адаптуємось.
Але десь усередині живе питання: 
а де тепер наш Бердянськ?

«Я намагаюсь його не відпускати – каже Катя. Ми запрошуємо знайомих на «бердянські вечері», святкуємо наш день міста, розказуємо якісь історії. Хочеться, щоб люди знали більше про Бердянськ, щоб пам’ятали, щоб знали, що він – є»

Єдине місце, з якого ніхто й ніколи не зможе стерти справжній Бердянськ – це наші серця. Поки ми його любимо й пам’ятаємо – він існує.
У розмовах, у жартах, у рецептах і в дитячих спогадах.

І чи зникне він – залежить тепер від нас.