Пройшовши крізь роботу в Ірландії та жорсткий відбір у Парижі, майстриня довела, що рівень української школи шиття здатний підкорити навіть найвибагливіші ательє легендарного французького бренду.
Дитинство на фабриці та перші кроки у професії
Любов до тканини, ниток і точних ліній крою з’явилася в житті Юлії задовго до того, як вона взагалі задумалася про вибір майбутнього фаху. Її дитинство минуло в Бердянську, а головною натхненницею стала рідна бабуся, яка все життя працювала на місцевій трикотажній фабриці.
«Спочатку це був одяг для ляльок, і я цим займалася все життя. Мене спонукала бабуся. Вона працювала на нашій бердянській трикотажній фабриці. Коли я була дитиною, у мене завжди там проходили якісь канікули. Це, звісно, було заборонено, але бабуся проводила мене туди: я сиділа в цехах і на все це дивилася. Усе пішло з дитинства», – згадує Юлія.
Питання про те, куди вступати після закінчення школи, для неї навіть не стояло. Базові навички вона здобувала в рідному місті, у швейному училищі № 11 на Колонії. Згодом продовжила освіту в Донецькому технікумі технологій та дизайну.
«Я хотіла до Запоріжжя, щоб недалеко від дому, але технікум закрили, тож поїхала до Донецька. Вступала, коли він був легкої промисловості, а закінчила вже технологій та дизайну. Далі планувала вступити до Харкова, але, як казали наші бабусі, вступила у вищий сімейний заклад: вийшла заміж, народила дитину, і навчання зупинилось. Але я все одно шила й вчилася далі паралельно», – розповідає кравчиня.
У Бердянську майстриня швидко напрацювала серйозну клієнтську базу. Вона працювала у весільних салонах, шила складні сценічні костюми для художньої гімнастики та спортивної аеробіки, а згодом оформила ФОП і відкрила власне невелике ательє. Проте з роками, коли підростали троє дітей, Юлія гостро відчула професійні обмеження маленького міста.
«З декрету я вийшла рано, роботи було дуже багато. Але в якийсь момент відчула цю стелю: я працюю-працюю, але є сума, вище якої стрибнути не можу. На той момент підросли діти, і ми з чоловіком думали, де їм вчитися. Мені придумалося, що в Києві вони точно знайдуть більше перспектив. Я проаналізувала столичний ринок, побачила шалений попит на мою професію і ризикнула».
Столичні амбіції та удар великої війни
Переїзд до столиці виявився виправданим. Юлія одразу отримала пропозицію роботи, швидко інтегрувалася в індустрію та працювала в команді відомої української дизайнерки Олени Буреніної. Справи йшли вгору і родина ухвалила доленосне рішення – продати майно на півдні заради остаточного закріплення під Києвом.
«У 2021 році ми вирішили переїжджати, продали дім у Бердянську і купили новий під Києвом. Ми встигли пожити в ньому півтора місяця і біля нас почало все вибухати», – ділиться майстриня.
Повномасштабне вторгнення зруйнувало всі бізнес-плани на самому старті їхньої реалізації.
«Чесно, мені було страшно, була суцільна розгубленість. Ми буквально щойно купили будинок, я вже домовилася про оренду приміщення в Києві, чекала, коли воно звільниться, шила свій одяг і планувала запускати власний бренд. Я розуміла, що могла б це продовжувати, але злякалася за дітей і вирішила виїжджати».




Життя в Ірландії та переїзд до Франції
Першим прихистком для родини стала Ірландія. Юлія влаштувалася в місцеве ательє ремонту одягу, а згодом у весільний салон литовських власників. Проте для фахівчині її рівня це стало професійним застоєм через специфіку місцевого споживання.
«Хто був в Ірландії, знає: у тебе є світшот, штани, куртка і більше нічого не потрібно. Одяг дешевий, його купують на раз-два й викидають. Ніхто індивідуально не шиє, як у нас в Україні. Я зрозуміла, що ця тимчасова поїздка затягнулася. Мені не 20 років, щоб просто перечікувати. Я дивилася на своїх дорослих доньок і сина, які працювали й вчилися, і сказала собі, що теж повинна рухатися далі».
Переломним моментом став дзвінок київської колеги, яка повідомила, що через французьке агентство короткострокових контрактів влаштувалася в ательє Chanel. Знаючи високий рівень Юлії, вона запропонувала спробувати й їй.
«Я настільки вхопилася за цю думку: а чому б ні? Що я втрачаю? Нічого! Сказала чоловікові, що поїду на розвідку. Французької я не знала – це закривало двері, але вказала англійську, яку підтягнула за два роки в Ірландії. Це мене врятувало», – згадує кравчиня.
Поки агентство шукало варіанти, Юлія бралася за будь-яку роботу в паризьких майстернях з перешиву, де руки цінувалися більше за мову. Через три місяці її викликали на тижневий випробувальний термін безпосередньо в Chanel. Шефиня ательє щиро підтримувала українців і залюбки відкривала для них двері.
Справжнім здивуванням для французьких колег стала широка кваліфікація українських майстринь:
«Це був колосальний стрес – де Chanel, а де я! Дівчата запитували мене: а ти на промисловій машинці шити можеш? А в мене в голові навіть думки немає, що кравчиня може цього не вміти! У них є суворий розподіл: хтось виконує тільки ручні роботи, хтось – окремі операції. А в нас фахівець знає весь процес. Зараз я вже звикла, ми міняємося завданнями, адже від початку до кінця одну річ ніхто самостійно не шиє – це завжди колективна робота».
Життя в Іль-де-Франс і туга за рідним Азовом
Сьогодні Юлія продовжує вдосконалювати французьку мову, хоча на виробництві вже давно все розуміє. Разом із родиною та двома собаками вона живе в затишному містечку за 20 кілометрів від Парижа.
«Жити в Парижі дуже дорого й шумно. Ми обрали містечко з річкою та парком, бо маємо двох собак. Дорога на роботу займає 40 хвилин – після Києва це взагалі ні про що».
Проте за блиском високої моди залишається глибокий особистий біль за рідним домом.
«Коли ми переїжджали до Києва, то змирилися, бо знали, що у будь-який момент можемо поїхати до батьків у Бердянськ. Ми дуже любили наше море, цей неповторний вайб. А зараз я взагалі не розумію, чи зможемо ми коли-небудь знову побачити батьків».











