Виховує дітей коханої, яка загинула на Азовсталі. Історія бердянця Миколи Іванченка

Про історію земляка «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю «Української Правди». Марина була майстринею ремонтної майстерні зенітно-ракетного дивізіону і діловодом в «Азові». Микола навчив Марину стрільбі та тактичного пересування.

«Я розумів ще тоді, і зараз розумію, що війна – не жіноча справа, – каже Микола. Я хотів вберегти її від цього. Це ще більше нас зблизило і дало мені впевненість, що вона зможе дати відсіч», – каже він.

У 2021 році, коли у Миколи завершився контракт з «Азовом», він доєднався до морської піхоти, а родина переїхала з Маріуполя до Бердянська. Марина підписала п’ятирічний контракт з «Азовом», тож Микола залишався з дітьми, поки вона служила на базі й приїжджала додому на вихідні. 24 лютого 2022 року підрозділ Марини перекинули на «Азовсталь». Микола благав її повернутися додому, але жінка відмовилась. 6 березня телефонний зв’язок вперше обірвався. Останніми словами Марини були: «Я люблю тебе, подбай про дітей».

«Я молив Бога забрати частину мого життя, аби лише врятувати її», – каже він.

Микола вивіз дітей з міста – доньок Марини та свою, а сам залишився вдома. Зі зброєю під рукою чекав у своїй квартирі, готовий чинити опір, якщо росіяни увірвуться всередину. Чоловік не знав що з Мариною, він зізнався, що навіть були думки про самогубство.

«Першою думкою був ствол у роті й куля в голову. Мені не потрібен залишок днів моїх без неї. Все втратило барви й перетворилось на кригу», – розповів бердянець.

9 березня Микола пішки залишив Бердянськ, розуміючи, що на кожному кроці його можуть розстріляти. Діставшись безпечного місця та спіймавши Wi-Fi він отримав повідомлення від Марини: «Усе добре, я жива. Просто розбомбили всі вишки мобільного зв’язку».

«Це було так, ніби тобі кажуть, що ти смертельно хворий, а за три дні зізнаються, що переплутали прізвища, – каже він. – Привіт, життя!», – згадав чоловік.

Марина розповіла про бомбардування та конфлікти між людьми за мізерні запаси їжі. Чоловіки непритомніли від голоду. Військові жартували про схуднення, намагаючись підтримати бойовий дух. Не втрачала мужності і сама Марина. Вона переконувала чоловіка, що сильна та все витримає.

16 травня, після 86 днів облоги, останнім захисникам «Азовсталі» наказали вийти у російський полон. О 10 ранку Миколі зателефонували з патронатної служби «Янголи Азову» й повідомили, що Марина загинула 8 травня під час пожежі після влучання російської бомби вагою три тонни. Тоді загинули 60 людей. Їй було 43 роки.

Найскладнішим було вирішити, як сказати про це дівчатам. На мить він замислився над тим, щоб і далі писати їм від імені Марини з другого Telegram-акаунта, який він створив у квітні, коли вона стерла дані з телефона перед невдалою спробою виходу. Але потім уявив потенційний обмін полоненими й те, як дівчата з надією чекатимуть на маму, яка вже ніколи не повернеться. Він не міг їм брехати.

Наступним кроком стало оформлення опіки над доньками Марини – він виховує їх і свою дочку Мілану, якій нині 12 років. Це було останнє прохання Марини, і Микола дотримався своєї обіцянки.

«Вони мої діти – рідні чи ні, – каже він. – Піклуватися про них – це не мій обов’язок, а щось саме собою зрозуміле: як для батька, як для опікуна, як для чоловіка. Я любив їх не лише поруч із їхньою мамою», – зазначив Микола.

В 2023 році Микола з дітьми переїхали до Броварів. Каже, що 13-річна Олександра досі заперечує смерть матері.

«Вона каже: «Оскільки немає тіла, я не вірю, що мама померла. Я хочу до неї поїхати – вона обов’язково повернеться»», – розповідає Микола.

Микола запевняє, що час не лікує, а лише стискає погані спогади. Інколи йому важко, і він почувається самотнім.

«Для дівчат я завжди позитивний, сповнений життя й енергії. Із собою я розберуся потім, наодинці. Вони – промені світла від сонця, якого в мене більше немає», – каже Микола.

Микола волонтерить у Veteran Hub, допомагає людям адаптуватися до цивільного життя та долати травми і втрату.