Вижити – теж досягнення: життя переселенців без бізнесів і грантів.

Я часто читаю історії наших земляків або переселенців з інших регіонів.
Ми можемо ніколи не зустрічатись, не знати один одного, але кожна така історія відгукується — бо всіх нас об’єднує спільний біль.

Часто в медіа переселенців показують як героїв-волонтерів, або як бізнесменів, що все відновили і піднялись. Я розумію, чому саме такі історії хочуть бачити — вони надихають, дають надію, заряджають вірою.
І я щиро радію за цих людей.

Але інколи боюсь, що цей яскравий образ закриває справжню реальність більшості переселенців.
Бо є й інші. Ті, хто просто виживає.

Їх не показують у репортажах і не запрошують на форуми.
У них немає грантів чи бізнесів.
Немає зв’язків і ресурсів.

Є лише зруйновані війною долі — і щоденна боротьба за нормальне життя.

Нещодавно в будинок, де я зараз мешкаю, заїхала жінка з Бердянського району.
Маленька орендована квартира, донька і старенька мама.
Вона працює на двох роботах, аби прогодувати рідних і сплатити оренду.
Я бачу, як їй важко. Але вона справляється. 

Якось у розмові я почула від сусідів, що «переселенцям допомагають», і що «вона давно вже могла б грант отримати і щось відкрити».

Це було сказано так, ніби тут усе дуже просто.
Ніби якщо ти не реалізувався після втрати всього — то винен сам.

Іноді здається, що переселенців більше питають не «як ти?», а «чому ти досі не розкрутилась?».

А я дивлюсь на цю жінку і думаю:
вона – герой. Не менший, ніж ті, про кого говорять з екранів.
А може, навіть більший.

Бо вижити — це теж досягнення.
Його не виносять на форуми, не показують у красивих історіях.
Але саме в ньому – правда більшості переселенців.

Життя переселенця – це не лише натхненні приклади відновлення.
Це щоденна боротьба. 
За себе, за свою родину.
За виживання.

Ми не всі бізнесмени, волонтери чи стартапери. 
Але кожен із нас щодня будує своє життя.
І навіть якщо воно не стане «історією успіху» для когось – воно вже є нашою перемогою.