«Я не хочу вірити, що так буде завжди». Історія бердянця, який потрапив у пастку окупації

Бердянець Олег (ім'я змінено з міркувань безпеки) будував життя та кар'єру за кордоном, мав великі плани на майбутнє. Та одного дня все кардинально змінилося. У листі до нашої редакції він поділився історією про пережиту депресію, хворобу матері та відчуття безвиході, яке супроводжує його вже багато місяців.

Я відчуваю, ніби потрапив у пастку, з якої немає виходу. Моє минуле життя було цілком щасливим, теперішнє – заплутане, а майбутнє – непевне.

У дитинстві я багато навчався та відвідував різні гуртки – за власним бажанням, бо мені було цікаво буквально все. Ходив до музичної школи, пізніше – до художки, і навіть на балет. Батьки заохочували мою творчість та вірили, що я стану танцівником у шоу-балеті або ж музикантом. Творчість була всім моїм життям, я дихав цим.

Після школи поїхав навчатися до іншого міста. Студентські роки минали яскраво: виступи, участь в університетських заходах, поїздки за кордон. Здавалося, світ готує для мене щось особливе. Після університету я влаштувався тренером з хореографії, сам брав активну участь у конкурсах, бо мріяв потрапити до балету відомих українських артистів. Пізніше вирішив переїхати за кордон, відкрити для себе більше можливостей. Так і сталося. Я отримав чудову роботу, став тренером у престижній танцювальній школі.

А потім у моїй країні почалася війна. Я залишався за кордоном і продовжував будувати своє життя там. Згодом зателефонувала мати й попросила приїхати до Бердянська, аби переоформити житло. Я довго вагався. Розумів, що побачити окуповане місто буде для мене нестерпно – надто сильно я ненавидів ворога за те, що він вкрав мій дім. Та все ж поїхав, бо знав, що мати сама не впорається.

Зізнаюся, спочатку я відчував лише огиду. Було неможливо дивитися на все, що відбувається навколо. Здавалося, ніби це страшний сон, з якого я ніяк не можу прокинутися. На щастя, справи з документами вдалося залагодити, і я міг би повернутися за кордон до своєї роботи. Але сталася біда – мати тяжко захворіла. Виїзд довелося відкласти, щоб доглядати за нею. Забрати її із собою теж було неможливо: важка дорога могла коштувати їй життя.

Минали місяці. Мати хворіла, а я почав впадати в апатію, яка згодом переросла в депресію. Медицина в Бердянську на вкрай низькому рівні, тому мій стан із кожним днем лише погіршувався, власне, як і мамин.

Одного дня я усвідомив, що мій український закордонний паспорт більше не дійсний. Я втратив можливість виїхати до країни, де будував кар’єру. Водночас я не можу покинути хвору матір, та й сил на боротьбу через депресію майже не лишилося. Моє життя почало перетворюватися на пекло. Я не знав, що робити і як не збожеволіти під окупацією, поруч із ворогом, якого ненавиджу всією душею.

Минув час. Я потроху почав виходити у справах, гуляв віддаленими вулицями, де не бачив ворожих гасел та пропагандистських плакатів. Намагався хоч трохи відновити моральний стан і вирішити, як жити далі. Виїхати – не можу, залишити хвору матір – теж.

Зрештою, мені довелося знайти просту роботу (місце не називаю з міркувань безпеки). Гроші зараз життєво необхідні, щоб купувати їжу та лікувати нас обох.

Колись я думав, що світ готує для мене щось особливе, але наш шлях бентежний і непередбачуваний. Життя може кардинально змінитися за одну хвилину, а щаслива реальність – обернутися пеклом. Мені безмежно тяжко, проте я не хочу і відмовляюся вірити, що так триватиме завжди. Зараз я змушений прийняти нові обставини і просто робити те, що мушу, заради виживання та порятунку найріднішої людини. Мої мрії поставлені на паузу, але вони не знищені. Я тримаюся, бо точно знаю, що жодна пастка не буває вічною.