«Я не захотіла, аби моє останнє фото з улюбленим містом було з окупації…»

Якщо колись наближення Дня міста спонукало до думок, як планувати свято. Зараз – ці дні наповнені жорстокими флешбеками.
Своїми думками про це з нами поділилась бердянка, яка, як і тисячі земляків, більше двох років не бачила рідне місто. 


«Тим, хто був змушений поїхати з Бердянська нічого не лишається, як спогади про нього. Спогади, що лишились в голові, снах, або ті, що вдалось зупинити на фото чи відео. Я щодня думаю про те, чому в мене їх так мало. Чому так багато дивилась на улюблене місто і так мало його знімала. Думала, що на це ще буде час. Або, швидше, взагалі нічого не думала. Люди за природою своєю не схильні цінувати те, що мають. Були не схильні…



Я дуже рідко виходила в місто під час його окупації. Лише в пошуках продуктів чи за побутовими речами. Йшла, втупившись в землю, а коли підводила очі – завмирала в ступорі. В мене не було відчуття, що я йду знайомими дорогами і рідними місцями. Це вже був не мій Бердянськ.


В кінці квітня, коли я зрозуміла, що виїзд – неминучий, вирішила востаннє пройтись містом, закарбували його в пам’яті, зробити фото.
Але мене вистачило ненадовго. Під виконкомом саме стояла військова машина з «гуманітаркою», навколо ходили озброєні російські воєнні.
Я знову опустила голову. Пройшла шматочок Приморки, завернула до парку Шмідта, вийшла до БДПУ. Мені завжди так подобалось це перехрестя з бруківкою. Саме його й захотіла сфотографувати. Дістала телефон і ніяк не могла натиснути на «фото». Охопило таке важке відчуття, схоже з тим, яке буває на цвинтарі. Дике відчуття втрати. Я раптом зрозуміла, що втратила все, що любила тут.

Зараз, напередодні Дня міста я шукала в телефоні фото Бердянська, аби зробити якийсь пост в соцмережах. Наткнулась на це єдине фото біля БДПУ. І видалила його. Не хочу, аби моїм останнім фотоспогадом рідного міста було це «мертве» фото з окупації. Воно не має нічого спільного з Бердянськом. Наш Бердянськ – не такий.


Тому на цей День Бердянська я ділитимусь ним справжнім, таким, яким він був до лютого 2022 року. І молитимусь, аби наступний – зустріти вдома.



Обіцяю, що коли повернусь – я зніматиму кожен твій куточок.


А поки – ти живеш в моєму серці.

Мій Бердянськ.»