«Я обрала жити у власній бульбашці». Лист бердянки, яка відмовилася залишати дім

До редакції «Бердянськ 24» надійшов лист від нашої читачки. Їй 30 років, і від самого початку окупації вона залишається в місті. Її рідні давно влаштували своє життя за кордоном, але вона відмовилася покидати свій дім. Працюючи віддалено, вона веде анонімний блог у соцмережах і щодня намагається зберегти власну нормальність у ненормальних умовах.

В медіа та соцмережах зазвичай говорять про тих, хто героїчно виїхав, покинувши все, і будує життя з нуля, або про тих, хто залишається в окупації і щодня активно чинить опір. Моя ж історія інша. Вона для когось, можливо, незрозуміла чи навіть неправильна, але вона моя.

Мені 30 років. Усе моє життя пройшло в Бердянську. Моя родина – батьки, сестра – зараз перебувають у Європі. Вони в безпеці, непогано облаштувалися на новому місці, і майже щотижня вмовляють мене зібрати валізу й виїхати до них. Але я залишаюсь.

Чому? Найпростіша і найочевидніша відповідь: я маю тут свій дім. Це не просто стіни чи квадратні метри. Це місце, де кожна дрібниця обрана мною, де ростуть посаджені мною квіти, де я відчуваю себе захищеною. До того ж, я маю віддалену роботу, яка дозволяє мені не залежати від місця проживання. Поки працює інтернет, я можу забезпечувати себе сама.

Але якщо бути абсолютно чесною із собою, головна причина в іншому. Я страшенно боюсь їхати. Боюсь втратити своє коріння, боюсь стати переселенкою у великому і чужому світі. Я ніколи не хотіла залишати рідне місто, навіть у мирні, спокійні часи. Думка про те, що мені доведеться просити про допомогу чи починати все з абсолютного нуля в чужій країні, лякає та паралізує мене більше, ніж кроки ворога за вікном.

Щоб не збожеволіти в цій реальності, я навчилася жити у двох паралельних світах. В інтернеті я – просто звичайна українська дівчина. Я веду анонімний блог в соціальних мережах. Там немає мого обличчя і жодних геолокацій. Я публікую фото своєї ранкової кави, ділюся кулінарними експериментами. Мої підписники коментують пости, діляться своїми історіями, і ми спілкуємося так, ніби я живу десь у Києві чи Львові. Цей блог – мій міст до нормальності, ілюзія того, що я живу звичайним життям 30-річної жінки, а не заручниці обставин. Ніхто з читачів не здогадується, що за кадром із красивим сніданком – чужі прапори і гнітюча тиша рідних вулиць.

Я свідомо створила навколо себе інформаційну та емоційну бульбашку. Я більше не читаю новин. Взагалі. Якщо стається щось глобальне, я дізнаюся про це від мами під час нашого короткого зідзвону. Я зрозуміла, що якщо почну щодня читати про всі трагедії, втрати, аналітику та прогнози, я просто зламаюсь психологічно. Мій внутрішній ресурс дуже обмежений. Тому я відгородилася.

Мій світ зараз звузився до розмірів будинку та подвір’я. Тут діють мої правила, звучить моя музика. Я виходжу в місто лише за крайньої потреби. На вулицях намагаюсь дивитися крізь натовп, не помічати людей у формі, не читати нових вивісок. Єдине, що мене досі рятує надворі – це море. Я приходжу до нього рано-вранці і в ці хвилини мені здається, що все гаразд.

Іноді мені стає соромно. Соромно за те, що я намагаюся жити нормально і створювати затишок, коли навколо стільки болю. Соромно перед тими, хто втратив дім, тоді як я мертвою хваткою тримаюся за свій. Але потім я розумію, що це мій єдиний спосіб вижити і зберегти глузд.

Я не знаю, скільки ще це триватиме. Мій горизонт планування – дожити до вечора, зробити свою роботу, запостити фото в блог і відчути цей крихкий зв’язок зі світом. Я просто заплющую очі на все страшне і щиро, всім серцем сподіваюся, що одного ранку прокинусь, і моя маленька бульбашка знову стане частиною великого, вільного світу. Що все налагодиться, а поки що я залишаюся вдома.