«Я повернуся лише в український Бердянськ». Інтерв’ю з волонтеркою Дариною Половець

Яким був виїзд з ТОТ, чому жінка обрала життя за кордоном і чи стала Австрія домом, про росіян в Європі та волонтерську діяльність, а також сум за рідним містом Дарина Половець розповіла в інтерв’ю «Бердянськ 24».

«Мама, якщо помру, можна, щоб я була ціла?»

Дарина згадала, що вранці 24 лютого 2022 року, як більшість бердянців, прокинулася від вибухів.

«Я до того розмовляла російською мовою. А того ранку мені було гидко взагалі казати російською. Я обурювалася: як вони посміли, як вони посміли з нами це зробити. Бо вже розуміла, до чого йде. Я навчалась у Донецьку, вже тоді, скажімо так, мій світ змінився», – згадала Дарина.

Жінка з донькою виїхали з Бердянська, але не змогли просунутись далі одного з сіл Запорізької області. Бердянці потрапили в оточення, навколо точилися бої.

«У перші дні там були вибухи. Я досі пам’ятаю, як реагувала моя донька, їй тоді виповнилося 10 років. Одного вечора ми були в погребі, зробили собі там типу лежанки. І вона мені каже: «мама, якщо я помру, можна, щоб я була ціла. Ви зберете мої запчастини, ну типу, руки, ноги?» І це вперше за весь період, коли я заплакала. Вона мені ще казала, що мені страшно, якщо нас тут завалить, а хто нас тут відкопає. І ми ходили по вулиці, казали, що ми там, розкопайте нас, якщо завалить», – згадала Дарина.

Бердянка зауважила, що опинившись у таких умовах складно їхати далі, адже не було розуміння яка ситуація в інших регіонах країни.

«Ти не уявляєш, що відбувається буквально в кілометрі від тебе, бо телефони не працюють, електрики майже не було, навколо їздить військова техніка, літають літаки, ракети. Бачили, як обабіч дороги стояли згорілі машини. Тобто люди намагалися виїхати, але це закінчилося смертю. Здається, що скрізь так, що весь світ у таких умовах. Коли ти там знаходишся, то не можеш ні на що вплинути. І ніхто тобі не допоможе. Ми одягалися в страшний одяг, щоб нас не чіпали», – розповіла бердянка.

Дарина згадала, що відчула контраст між окупацією та вільною Україною коли виїхала до Запоріжжя. Каже, що попри тривоги та зашиті фанерою вікна, місто продовжувало звичне життя. Втім, через якийсь час сім’я вимушена була поїхати далі.

«Біля квартири прилетіла ракета. Мала сиділа в коридорі, висмикувала собі від стресу волосся. Ну, дитина, що вона може зробити? Я побачила, як вона сидить в коридорі в навушниках, нічого не каже, замкнулася в собі, не ділиться емоціями, бо розуміє, що ніхто ні на що не впливає. Ми вирішили наступного ранку їхати далі. Сіли на евакуаційний потяг і рухалися просто куди-небудь наосліп », – пояснила жінка.

Знайома запросила Дарину з донькою до себе в Австрію, де вони залишилися та облаштували нове життя.

«В потягу сиділи іноземці. Я ж розумію, про що вони говорять. Про пісню «Червона калина», вони дивилися відео того, що відбувалося у нас в Україні. А я сиджу в старій страшній одежі, бо більше нічого немає, моя мала сидить навпроти мене і я реву. Бо розумію, що вони тут живуть нормальне життя, у них нічого не змінилося. Що для них це як шоу, за яким вони спостерігають. А наші люди віддають життя. Так сталося, що у вагоні біля мене їхала жінка з російським паспортом і вона його ховала, намагалась не показувати. Мене нудило просто від її фізичної присутності. Я розуміла, що це росіяни, що я їду туди, де можу їх зустріти», – зазначила Дарина.

Росіяни в Європі

Фотографиня поділилася, що в Австрії дійсно зустріла багато росіян. І дехто навіть намагався допомогти українським біженцям.

«Якось жінка написала листа, якого я отримала через доньку. Йшлося, що ви можете звертатися про допомогу та був вказаний номер телефона. А я не могла себе змусити якось відреагувати й вона мене набрала в WhatsApp. Я казала, що не можу з нею розмовляти. Я просто відчувала жах від розмови. Був момент, коли мала прийшла зі школи та сказала: «Мамо, в моєму класі є дівчинка-росіянка, можна я не буду її ненавидіти? Бо вона єдина, хто може зі мною спілкуватися, я ж не розумію німецької мови».  А що я можу сказати дитині? Я сказала, що вона має сама вирішити, які стосунки хоче з нею будувати, чи хоче з нею спілкуватися. Але ж має розуміти, що ми приїхали сюди, ми залишили все, тому що країна, з якої вона походить, зробила це. Якийсь час вони поспілкувалися, і я зрозуміла, що у них не було спільного контакту. В українській організації, яка провдить мітинги бере участь росіянин . Він вчить мову, говорить українською наче він білорус. Але видно, що людина дуже старається», – запевнила волонтерка.

Але є й інший досвід. Дарина розповіла, що деякі росіяни в Австрії поширюють свої наративи, видаючи себе за українців.

«Вони використують те, що ми спілкуємося двома мовами. Розповідають місцевим про війну в Україні зі своєї позиції. Типу, що Росія права, що вони так і мали робити, а що Україна в цьому випадку неправа. І як їх українців російськомовних, хоча вони росіяни, дуже там притискали. Тобто мова реально важлива. За кордоном важливіша може навіть ніж в Україні», – наголосила жінка.

Розповідає австрійцям про Бердянськ

Дарина розповіла, що Австрія надає українцям мовні курси, соціальне медичне страхування, яке повністю покриває обстеження. Також забезпечує соціальними виплатами, яких вистачає щонайменше оновити гардероб.

«Я така людина, легко адаптуюся, але я не можу сказати, що це дім. Не дім: наче прісноводну рибу запустити до солоної води. Це зовсім інші умови. Саме австрійці, які живуть поза столицею, дуже привітні, вони реально підтримують, вони намагаються якось нам покращити ці умови для життя. І Австрія надає курси інтеграційні, де ми можемо вивчати мову, якісь там закони. Я зараз маю складати іспит з німецької на В2. Я розмовляю достатньо, щоб йти працювати. Можливість нам надають, просто що за фахом знайти роботу дуже важко. Я ще не знайшла офіційно», – зауважила фотографиня.

Бердянка розповіла, що інколи робить фотосесії на замовлення та пише статті до місцевої католицької газети. Зокрема про війну в Україні. На мітингах в Австрії Дарина розповідає про Бердянськ і окупацію. Цього року провела виставку, присвячену нашому місту.

«Це був один зі стимулів, чому я маю вивчити німецьку. Бо я хотіла розповідати, я хотіла кричати про те, що з нами зробили. Влітку провели виставку «Ми Бердянськ». У Львові Ксенія організовувала, а я зібрала тут багато фотографій у бердянців, роздрукували їх в Україні. Мені зібрали в Одесі мушлі. Інша Бердянка передала нам сувенірну продукцію, яку ми продали за донат. Тут є дівчина, яка 20 років живе в Австрії, в неї була картина з Бердянська. Вона принесла також герб міста та книжку про Бердянськ. Ми запросили австрійців, де показали місто. Я зробила інфографіку з порівнянням площі Австрії та окупованої території України. Це дуже їх шокувало. І от зараз, коли я спілкуюся з ними, розповідаю про нашу війну, про те, що відбувається, вони трошки інакше на це дивляться», – запевнила бердянка.

Знайшла порятунок у волонтерстві

Зараз Дарина закриває великі збори, але починала з допомоги знайомим, які пішли на фронт. Каже, що перші місяці це рятувало її психіку.

«Я купляла необхідне для військових. Бо в Україні на той момент, на початку, багатьох речей не було в потрібній кількості. Потім мене ця справа сильно затягнула. У мене є друг військовий, який з 2014 року на війні. Він пише, мені треба ось це, чи зможеш допомогти знайти? Я почала шукати та знайшла все, що йому було потрібно по списку. Купляла з грошей, які нам давали тут на життя. Потім тих виплат перестало вистачати, тому я почала робити онлайн-збори. Це було для мого однокласника, він теж воює, ми зібрали дев’ять тисяч. Думаю, о, виходить. І так з часом я трошки обросла необхідними магазинами, інформацію. Чоловік подруги був мобілізований і вони не знають, що їм потрібно купити. А я вже знаю. Тобто мені треба спитати, хто він, що він буде робити приблизно й тоді я вже можу скласти список необхідних речей», – розповіла волонтерка.

З часом до Дарини приєдналася Ксенія Клейнос зі своїм хлопцем Кирилом. Спільнота «Ми Бердянськ», яку вони утворили, активно приєдналася до збору коштів, пізніше приєдналися й інші містяни. Дарина підтвердила, що на третьому році війни донатити стали дійсно менше, але цьому є пояснення.

«Я думаю, що справа не тільки в тому, що втомилися, а люди просто не мають грошей. Ну, де їх брати? Якщо економіка нашої країни в такому стані. Ми закриваємо спочатку первинні потреби, а потім вже все інше. Зрозуміло, що безпека, армія, це первинна потреба має бути, але без їжі ми не можемо жити. Тому люди вибирають ось це, щоб де їм було б жити, щоб було їсти, і потім вже залишається нас задонатити. Я знаю, дуже багато дівчат мені в Інстаграмі пишуть, що ми дуже хочемо задонатити, але немає чим. Типу, я в ВПО, у мене немає постійної роботи, я підробляю, де я можу, але мені дуже хочеться вас підтримати, вони роблять репости. Я дуже вдячна за кожен репост. Це правда, це навіть, може, найпотужніша сила, бо через репости ми знаходимо якусь підтримку від інших волонтерів. Знаходимо тих, хто може продати нам оптом якісь речі, які нам потрібні. Знаходимо інші фонди», – розповіла бердянка.

Найкраще місто у світі

Волонтерка зізналася, що не впевнена чи повернеться до Бердянська після деокупації. Попри сум за домом, вона не впевнена, що місто залишиться колишнім.

«Я плачу за морем буває, коли ти можеш зранку вийти на пляж, просто подихати, подивитися, помочити ноги в воді. Відчуття дому, от саме такого справжнього дому. Бо де б ти зараз не був, то не дім, то тимчасовий прихисток. Відчуття дому більше немає. Чи захочу я залишитися тут в Австрії? Я теж не впевнена. Тобто мені б хотілося все ж таки жити в Україні. Але чи зможу я повернутися в Бердянськ? В той, який він зараз? В той, який він буде одразу після війни? Я не знаю. Бо люди, які там залишилися, і що буде з ними? Ми будемо жити з тими, хто пішов на співпрацю з росіянами? І як швидко будуть вираховувати колаборантів? І чи всіх вирахують? Тобто мене ці питання дуже сильно хвилюють, якщо чесно. Хоча Бердянськ на мене залишається, був і буде найкращим містом на світі», – наголосила Дарина.

Після виїзду з окупації вона зробила татуювання на зап’ястях «вільна українка». Каже, це щоб не було спокуси повернутися в місто до його звільнення.

«Я повернуся в Бердянськ, але лише в український. І я навмисно зробила це татуювання, щоб не мати спокуси вчинити, як багато з наших земляків, повертаються до окупованих міст. Я для себе шлях в окупацію, в російський світ відрізала одразу», – наголосила бердянка.