Я включаю звуки моря біля річки в Вінниці. Історія бердянки Юлії Козлюк, яка вчиться жити без дому

Юлія каже, що вони в’їхали в місто в перші місяці повномасштабного вторгнення, коли головним критерієм була тиша та спокій.

«Чесно кажучи, не можу сказати, що ми її прямо обирали. З самого початку, з 22-го в Вінницю переїхали. В’їхали просто на бум, не було тут нікого в нас, ні родичів, ні знайомих, взагалі нікого. Приїхали сюди, чесно, просто через те, що тут було тихо на той період часу».

Згодом місто зачепило буденною, приземленою затишністю, яку відчуваєш не головою, а тілом, коли просто ходиш вулицями.

«Так тут і залишились, бо місто в принципі нам сподобалось. Таке воно невеличке, затишне».

Для їхньої родини важливою стала й інша річ – здоров’я дитини. У сина астма, і тоді здавалося, що місцевий клімат може бути м’якшим.

«І по тому, який тут клімат, бо в мене дитина з астмою. Більш-менш йому, скажімо так, початково нам здавалося, що він підійшов. Зараз трішки погіршення, але, я думаю, це більше пов’язано з тим, що в нього підлітковий вік і ці всі гормональні перебудови».

Навіть коли побут стає більш-менш зрозумілим, внутрішнє відчуття переселенства нікуди не зникає, бо воно не про документи, а про те, що в новому місті ти не вростаєш одразу, ти ніби постійно трохи збоку.

«В принципі, відчуття того, що ти ВПО, не полишає і досі. Тому що більш-менш вже ми, звичайно, адаптувалися, але все одно якось відчуваєш себе трошки як чужим, немає друзів, тут немає родичів. В цьому плані важко».

Юлія говорить про рідних просто і болісно, бо війна розкидала сім’ю по різних точках України, а частина родини чоловіка досі залишається на окупованій території, і це додає відчуття небезпеки навіть там, де тихо.

«Батьки мої виїхали вже після референдуму. Батьки живуть в Житомирській області. Брат зараз в Києві, але, як виявилось, місто не дуже вибрали, безпечніше. А батьки чоловіка ще на окупованій території».

Мова, школа і вінницький говір 

У новому місті вони зіткнулися з речами, які здаються дрібними, поки не торкнуться тебе особисто. Одна з таких – реакція на російськомовність, яка була буденністю у довоєнному Бердянську. Юлія каже, що місто їй подобається, але не завжди подобається ставлення людей, і найболючіше, що торкнулося дитини – школа.

«Місто мені подобається. Люди не всі подобаються, бо, ну, Бердянськ – місто російськомовне було. І, звичайно, до 22-го року ми всі російською розмовляли».

Син дуже швидко перейшов на українську, але з часом підхопив ще й місцевий говір, який у Вінниці відчутний, живий, впізнаваний, і в цьому є щось смішне, щось тепле, щось про адаптацію, хоча сама причина переходу була не завжди доброю.

«До сина було таке відношення в школі не дуже приємне. Москалем його називали на початку. Хоча він дуже швидко перейшов на українську, навіть, більше не на українську, а на такий вінницький суржик».

Юлія філологиня за освітою, і вона легко перейшла на українську, але каже, що суржик, яким спілкується з рідними, у деяких місцях викликав посмішки, що не доходили до відвертого булінгу, але лишали неприємний осад.

«До мене таке ж було ставлення – посміювалися з того, як розмовляю. Але коли я спілкуюся з рідними суржиком, то викликало в деяких людей сміх. Мені було не дуже приємно».

Водночас вона говорить про місцевий говір із щирою цікавістю, як людина, яка любить мову не як правило, а як живе явище, яке змінюється у наголосах, у словах, яких ти раніше не чув.

«Мені навпаки дуже подобається суржик вінницький. В них тут такі специфічні є слова. Кульчики, наприклад, це сережки. Ну, дуже такі цікаві моменти в мові».

Житло у Вінниці 

Побут переселенців часто впирається не в абстрактні важко, а в дуже конкретні цифри, які щомісяця забирають відчуття стабільності. Юлія каже, що вони живуть у тій самій квартирі, яку зняли ще у 2022-му, бо заміна житла – це не лише про бажання, а й про гроші, і в Вінниці житло відчутно дороге.

«Коли за двокімнатну квартиру просять від 20 тисяч – це цінник навіть не київський. Ми знімаємо двокімнатну в Вінниці, і брат знімає двокімнатну в Києві за одні і ті самі гроші».

Серед переселенців, з якими вона спілкується, ця тема звучить постійно. Складно знайти житло в потрібному районі, висока ціна, а ще додаткові умови, якщо є тварина.

«Всі жаліються на те, що дуже високий цінник. І деякі не беруть з тваринами або просять за тварини більшу вартість платити».

Виїзд з окупації

Рішення виїжджати з окупації було нелегким. Навіть коли розумом ти знаєш, що треба, серце впирається, бо вдома лишаються батьки, речі, життя до війни і сама надія, що ще трошки і все мине. Юлія згадує конкретні дати, ніби фіксує їх як межу між до і після.

Вони могли б залишитися ще, каже вона, якби не ліки. Дитина з астмою стала точкою, де компроміси закінчилися, бо в окупації зникає не лише свобода, а й базова медицина.

Додалася й інша реальність – обірваний зв’язок, відсутність інтернету, неможливість працювати, а отже неможливість тримати життя в руках бодай через роботу.

«І плюс обірвався повністю інтернет зв’язок і можливість роботи, скажімо так, зникла майже».

Дорога зайняла 12 годин і стала тим досвідом, який не стирається. Вони не потрапили під прямий обстріл, але чули його, бачили згорілі автобуси, розірвані машини, відчували зброю поруч і страх дитини. 

Де шукати дім, коли дому нема 

Юлія каже, що у Вінниці інша природа, інше повітря, інший ритм, і якщо їй потрібно відчути море і той внутрішній спокій, який воно давало, вона шукає не аналог Бердянська, а місто, де є вода, чайки і знайоме відчуття простору.

«В Вінниці, мабуть, складно такі місця знайти, тому що тут зовсім інша природа. Я, якщо хочу у Бердянськ повернутися, то їду в Одесу».

Це не повернення у прямому сенсі, але це спосіб доторкнутися до себе тієї, довоєнної, яка була поруч із морем і знала, як звучить тиша на березі.

«Там і атмосфера, і море, і чайки. Я саме дуже сумую саме за морем».

Окрема рана  те, що під час виїзду вони не думали про речі, які бережуть пам’ять: фото, дрібні предмети, домашні докази того, що це життя було. 

Ритуали, які тримають

Коли забирають море, люди вигадують собі море всередині. Перший час Юля приходила до річки, вдягала навушники і вмикала шум моря, щоб бодай на кілька хвилин повернути відчуття дому, якого немає. Пізніше почала ходити на плавання, бо так відчувала звʼязок з морем, якого так сильно не вистачає.

Згодом вона переключилася на вінницьку природу, на ліс, на прогулянки, які працюють як простий, але спосіб заземлення.

«Допомагають триматися, мабуть, рідні, друзі, які хоч і далеко, але все одно тримають».

Робота як опора і самовираження

Юлія каже, що з роботою їй пощастило, бо професія дозволяє не бути прив’язаною до конкретного місця, і вже за кілька тижнів після переїзду вона повернулася до справи, яка дає їй відчуття нормальності, контролю й сенсу, особливо в час, коли майже все інше неконтрольоване. Працює жінка візажисткою в салоні. 

«От з роботою в мене, слава Богу, все було нормально з самого початку. Я якось дуже швидко знайшла роботу, буквально, через три тижні, здається, я вже пішла працювати».

У 2022 році, згадує вона, у Вінниці був великий запит на майстрів, бо багато людей виїхали за кордон, і це створило можливість швидко знайти роботу. 

«Тут, саме в 22-му, була така історія, що дуже багато людей повиїжджали і був прям запит на майстрів великий. Тобто з роботою в мене було завжди все окей».

У цій професії, каже Юлія, її тримає творчість і контакт з людьми, бо вона не хоче сидіти в офісі з 8 до 8. 

«Мені більше подобається робота з людьми. Подобається самовиражатися через роботу. Я дуже люблю свою професію».

Найцінніший момент – віддача, коли результат видно не в звітах, а на обличчі людини.

«Оця вдячність їхня через усмішку, коли ти бачиш, як вони починають посміхатися, як загоряються їхні очі, коли вони бачать результат».

Наприкінці розмови Юля говорить найпростішу річ, яку зараз повторюють тисячі переселенців: коли твій дім далеко, твоє море далеко, твої рідні і близькі розкидані по світу, ти шукаєш опору всередині себе, щоб прокидатися зранку, працювати, триматися і вірити в краще.