«Я ніби амбасадор Бердянська в Одесі».  Історія таксиста, який проводить віртуальні екскурсії рідним містом

Одеса та Бердянськ мають багато спільного. Солоне повітря, крики чайок та особливий портовий ритм, який не сплутаєш ні з чим. Для Дмитра, який вже другий рік працює в одеському таксі, ці міста стали ніби дзеркальним відображенням одне одного. Щоразу під час поїздки чоловік шукає в одеських провулках двійників бердянських вулиць, бо тоді відчуває як стає ближче до міста, яке опинилося в окупації.

Дмитро зізнається, що його робочий день це постійна гра в асоціації. Коли він проїжджає повз одеський порт, його пам’ять автоматично домальовує знайомі контури бердянських портових кранів. Коли шлях лежить через старі райони Одеси, він мимоволі шукає поглядом будинки, схожі на ті, що стоять у нашому центрі.

«Буває, заїжджаю в якийсь дворик на Молдаванці, дивлюся на ці розвішані простирадла і старі дерев’яні сходи, і на мить заціпенію. Кажу пасажирам: «Ви тільки погляньте, це ж один в один як у нас на Слобідці, там теж такий затишок був». Люди спочатку дивуються, а потім починають розпитувати. Так кожна поїздка перетворюється на мою особисту екскурсію містом, яке багато хто з них ніколи не бачив, але про яке тепер точно запам’ятають», – розповідає Дмитро.

Його пасажири головна аудиторія. Дмитро вважає, що розповіді про Бердянськ – це його спосіб боротьби з небуттям. Він розповідає кожному, хто сідає в салон, про Дальню Косу, де море чисте, як сльоза, про пам’ятник Бичку-годувальнику та про неймовірні заходи сонця, яких він більше ніколи не бачив в жодному місті. В цих розмовах чоловік бачить свою місію. Поки люди чують ці історії, Бердянськ залишається живим, справжнім і українським у їхній уяві.

«Якось віз одну пару, вони так захоплено слухали про наш зоопарк «Сафарі» та про те, як ми влітку рятувалися від спеки на набережній. Жінка наприкінці поїздки сказала: «Ви так про це розповідаєте, що мені вже хочеться туди поїхати після звільнення». Оце для мене найкраща віддача. Я ніби став амбасадором Бердянська в Одесі, бо не можу інакше», – ділиться він.

Особливе місце в серці Дмитра займає одеський Французький бульвар. Він каже, що ця вулиця своєю зеленню та атмосферою нагадує йому спуск з Гори до центру Бердянська. Щоразу, проїжджаючи там, він мимоволі сповільнює хід, щоб відчути цей фантомний спокій. Але найбільшим його скарбом є старий, потертий ключ, який висить на дзеркалі заднього виду.

«Цей ключ від моєї квартири на АКЗ. Я його не знімаю, хоч він тут нічого не відкриває. Він мені потрібен як нагадування про кінцевий пункт мого маршруту. Я часто кажу пасажирам: «Одеса прекрасна, але я тут тимчасово. Я просто чекаю на замовлення, де адресою прибуття буде мій Бердянськ». Ми сміємося, але в кожному такому жарті моя найбільша віра», – каже Дмитро.

Дмитро продовжує намотувати кілометри одеською бруківкою, але в його голові завжди звучить шум азовського прибою. Він знає кожну яму в Одесі, але його серце пам’ятає кожен поворот в рідному місті. І доки він розповідає своїм пасажирам про найсмачнішого у світі бичка, Бердянськ продовжує жити в спогадах і в кожному новому рейсі цього невтомного штурмана.

Читайте також

«Я доглядаю чужі домівки, а свою – не можу»: історія бердянки з Італії