«Я заздрю парам на вулиці, але радію, що вони не знають мого болю». Історія дружини військового з Бердянська

У своєму листі Наталя ділиться тим, як це бути сильною заради дітей, святкувати всі дати наодинці та чому пари на вулиці викликають в неї водночас і смуток, і полегшення.

Ми з чоловіком бердянці. Наше життя, як і в багатьох, розкололося на «до» та «після», коли місто опинилося в окупації. Ми не чекали, поки стане гірше, тому зібрали найнеобхідніше, забрали дітей і виїхали. Пам’ятаю, як ми востаннє дивилися на наше море, не знаючи, коли зможемо повернутися. Чоловік не вагався ні хвилини. Щойно ми опинилися у відносній безпеці, він одразу пішов добровольцем до війська. А я з дітьми залишилася в Київській області, де ми й намагаємося будувати своє тимчасове життя зараз.

Пішов уже п’ятий рік. П’ять років мій чоловік перебуває в найгарячіших точках. А мій фронт тут, у тилу. Я працюю вчителькою, викладаю українську мову в місцевій школі. Після уроків мій робочий день не закінчується: я готую дітей до екзаменів, допомагаю їм підтягнути знання, розібратися зі складними темами. А вечорами маю онлайн-заняття з дорослими. Зараз багато людей свідомо переходять на українську і приходять до мене, щоб говорити впевненіше, подолати мовний бар’єр. Ця робота мене рятує. Коли я пояснюю правила чи перевіряю тексти, мій мозок зайнятий, і я не маю часу розкисати або тонути в тривожних думках.

Але бувають дні, коли триматися дуже важко. Найбільше накриває у свята. Новий рік, Різдво, Великдень, дні народження дітей – усі ці дати ми проводимо без нього. Я сама купую подарунки «від тата», сама накриваю на стіл, сама намагаюся створити дітям казковий настрій. Його місце за столом завжди залишається порожнім. Ми зідзвонюємося, якщо є зв’язок, він усміхається з екрана телефона, але це ніколи не замінить його живих обіймів. Це неймовірно боляче – розуміти, що діти ростуть, змінюються, роблять свої перші серйозні кроки, а він бачить це лише через фото та короткі відеодзвінки.

Я буду з вами абсолютно відвертою. Коли я йду вулицями нашого містечка чи їду у справах і бачу закохані парочки, мені стає важко. Вони просто гуляють, п’ють каву, сміються з якихось своїх жартів, міцно тримаються за руки. І я страшенно їм заздрю. Іноді ця заздрість така гостра, що підступає прямо до горла гіркими сльозами. Мені так відчайдушно хочеться бути на їхньому місці! Хочеться цього звичайного, банального життя, де можна просто планувати спільні вихідні, сперечатися, який фільм подивитися ввечері, і точно знати, що сьогодні він повернеться додому.

Та знаєте, коли емоції трохи вщухають, я дивлюся на цих людей і ловлю себе на зовсім іншій думці. Я щиро радію. Радію, що вони не стикалися з таким досвідом, як я. Я рада, що ці усміхнені жінки не знають, як це – здригатися від кожного несподіваного дзвінка. Не знають, як це – годинами дивитися в екран, молячись про повідомлення з одним коротким словом «живий» чи просто плюсиком. Рада, що їм не доводиться щоранку збирати себе по шматочках, ховати заплакані очі від дітей і казати, що мамі просто сумно.

Тож нехай вони гуляють. Нехай сміються, обіймаються і не відпускають руки одне одного. Нехай цього простого і спокійного щастя у світі буде більше. А ми ми свого щастя обов’язково дочекаємося. Після нашої перемоги.