Як окупація переслідує навіть у снах

Не знаю скільки разів за цей час мені снився Бердянськ. У моїх снах він завжди такий сонячний, красивий. І завжди – не вільний.

Я так злюсь цьому. Ну невже ти не можеш хоча б наснитися мені іншим? Щоб хоч на мить можна було забути цю страшну реальність.

Ці сни завжди починаються схоже – я якось потрапляю в місто вже під час його окупації. Потрапляю випадково – бо не готова до цього. Знаю, що телефон не чистила, документи не перевіряла. І часто тримаю в руці паспорт або на мобільному чохлі – український герб.
І я починаю тікати й ховатися.

Сценарії снів далі бувають різні. Іноді я біжу у пошуках свого будинку. Власне, саме це сниться найчастіше. Бігаю вуличками приватного сектору АКЗ і ніяк не можу знайти своє подвір’я. Іноді – знаходжу його, але боюсь зайти. А іноді – просто не можу, бо там живуть непрохані гості.

В інших варіантах я лишаюсь одна на Приморській площі, або, навпаки, десь у натовпі «солдат». Колись їхала «дев’яткою» на гору і всі пасажири дивились на мій чохол з гербом.

Мене так втомила ця сонна втеча, що я поділилась цим з друзями. І яким болючим здивуванням було дізнатись, що всі вони бачать схожі сни.
 Всі вони тікають і ховаються в своєму рідному місті.

Виходить, це такий наслідок великої колективної травми, яку переживають всі бердянці. Та й всі люди, яким довелось пройти досвід окупації. Скільки їх насправді є і буде – лишається лише здогадуватись. Хоча ні. Швидше – чекати і відчувати.

І так мені гірко стало. Що вже стільки часу ми переживаємо інші досвіди – ховаємось від ракет, переживаємо за рідних і близьких на фронті.

Але найчастіше сниться нам саме Бердянськ. Рідний і поневолений.

Який вони вкрали навіть у наших снах.