Як смак оселедця повертає додому. Історія бердянки з Іспанії.

У кожного з нас є свій смак дому. Для когось — це мамин хліб із хрусткою скоринкою, для когось – травнений мед із пасіки дідуся, для когось — бабусин борщ. У бердянців цей смак часто пов’язаний із морем: таранка, мартовик, хамса, оселедець. Сьогодні ми ділимось історією Ірини — бердянки, яка зберегла власний ритуал повернення смаку дому. Хоч і на 20 хвилин.

Ірина живе за кордоном вже третій рік. За цей час у неї змінилось майже все: мова, звички, спосіб життя, ритм нового міста. 
Та є одна річ, яку вона не змогла замінити.
Смак риби, що супроводжував її з дитинства.

«Я донька рибалки. У нашому домі завжди була риба: свіжа, солона, смажена. Навесні – мартовик із цибулею. Влітку – креветка й таранка. А восени приходило моє улюблене: тюлька, хамса й оселедець. Я могла їсти це щодня і мені ніколи не набридало. Це був наш сімейних календар – замість місяців, рибні сезони».

Коли Ірина почала шукати щось подібне в іспанських магазинах її чекало розчарування. 

«Оселедець? Хамса? Тут це кормова риба, її так просто майже не продають».

Спершу дівчина думала, що це дрібниця. Але з часом помітила, що думки про ту просту бердянську вечерю повертаються знову і знову. 
Наче ті страви були не про смак, а про зв’язок.

Пізніше Ірина таки знайшла магазинчик, у який іноді завозять оселедець. Щоразу, коли вона на нього потрапляє – бере дві упаковки, навіть якщо не планувала.

«Прихожу додому, варю картоплю в мундирі, ріжу цибулю – і все. На ці 20 хвилин я у Бердянську. На кухні, де пахне рибою, морем і трохи – дитинством».

Цей маленький ритуал нагадує Ірі, що дім – це не лише місце. Це – особливий смак, до якого ми повертаємось, де б не були.