Як жити з провиною вцілілого

Цей матеріал – частина проєкту «Психо.Логічно», що підтримує переселенців з Бердянська та тих, хто залишився в окупації. Після втрат, катастроф, війни чи трагедій багато людей переживають не лише страх чи біль, а й глибоке відчуття вини, ніби вони не мають права жити, радіти чи відновлюватися. Це явище має назву провина вцілілого. Психологиня пояснює, чому вона виникає, як впливає на тіло й психіку та що з нею робити.

Провина вцілілого – це не просто емоція, це стан, який зачіпає людину на глибокому рівні. Психологиня пояснює:

Це процес, коли ми підсвідомо даємо собі сигнал: я не окей. Це постійна критика себе, навіть якщо ми її не помічаємо. Вона проникає в психіку, почуття і тіло, утворюючи складну пронизуючу структуру.

Людина, яка переживає провину вцілілого, відчуває, що вона вижила несправедливо. В її голові запускається програма: 

Я міг або могла зробити більше, але не зробив або не зробила. Тому я винен. 

Це тягне за собою низку наслідків, таких як апатію, флешбеки, емоційну відстороненість, порушення сну і навіть самопошкодження. 

Антоніна Ковшун – психологиня

Особливо якщо людина стала свідком загибелі інших чи потрапила в ситуацію, яка справила сильний емоційний вплив – це може повертатися у вигляді нав’язливих думок, яскравих картинок у голові, що спливають безконтрольно.

На фізичному рівні – це головний біль, нудота, проблеми з травленням, порушення сну. 

Іноді в таких станах людина несвідомо вдається до самопошкодження, ніби намагаючись компенсувати те, що вона вціліла, а інші – ні.

У довготривалій перспективі провина вцілілого здатна викликати глибоку екзистенційну кризу. 

Людина починає питати себе: Навіщо я живу, якщо інші не вижили? Якщо цей стан триває довго, це може призвести до клінічної депресії, що потребує медичної допомоги.

Що ж можна зробити?

Найперше, повернутися до тіла.

Дихання – це перше. Довший видих, ніж вдих – це сигнал мозку, що все добре. Вода ще один ресурс. Коли слизові пересихають, тіло отримує сигнал: небезпека. А ми хочемо, щоб сигнал був інший: ти в безпеці. Також важливо фізично відчути опору: сидіти на стільці зі спинкою, поставити ноги на землю. Тіло має відчути: я не в повітрі, я стою. 

Психоедукація ще один інструмент. 

Треба знати, що всі емоції нормальні – і гнів, і страх, і сором. Важливо розділити зону відповідальності: ми не винні, що ракета прилетіла. Ми не запускали її. Те, що ми вціліли не наша провина.

Коли провина не минає, дієвість повертає саме дія.

Я, наприклад, відчувала цю провину, коли була в Німеччині. Здавалося, що нічого не роблю, поки інші на фронті. Але я проводила психологічні зустрічі для волонтерів, а вони йшли далі допомагати. У результаті – на передову їхав дрон. І я зрозуміла: я теж у цьому процесі, це мій спосіб бути корисною.

Ще важливо – не бути наодинці.

Шукайте тих, хто відчуває схоже. Спільнота – це ресурс. Людина думає: я не одна. Інші переживають схоже, і з ними все гаразд. Отже, і я впораюсь.

І нарешті – дозвіл жити. 

Коли я дозволяю собі бути щасливою, я роблю це і для себе, і для тих, кого вже немає. Бо я точно знаю: вони хотіли б, щоб я жила. Щоб не втратила себе разом із ними.

Провина вцілілого не робить нас поганими, вона лише свідчення того, що ми відчуваємо. І якщо ми навчимося її визнавати, а не пригнічувати, то вона не зруйнує, а стане поштовхом до глибшого розуміння себе і світу.

Жити – це теж акт любові. І до себе, і до тих, хто не зміг.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів