«На мене донесла найкраща подруга». Як бердянка Олена знову почала довіряти людям після зради

«Я пишу це, сидячи на кухні в чужому місті, тут навіть повітря пахне інакше. Не морем та степом, як я звикла, а бензином, дорогами і трохи початком весни. Довгий час я взагалі не могла писати. Колись слова були моєю опорою, але зараз мені їх ніби не вистачає, щоб описати свій біль, обурення та безсилля, перед яким я опинився в окупації. Все моє життя до війни було побудоване на людях».

Ніж в спину від дорогої людини 

«Моя подруга Світлана була частиною цього світу – з нею ми ділили секрети з дитячого садка, хрестили дітей, яких народили ледь не в один день, одружилися в один рік, і взагалі, жодна подія нашого життя не обходилась без участі одна одної. Мабуть, американські фільми про дружбу знімались про нас. Коли прийшли окупанти, я залишилася в місті й ділилася з нею своїм болем, люттю та надіями. Я не знала, що кожне моє щире речення Світлана збирає, щоб обміняти на прихильність нової так званої влади. Я не знала, що за моєю щирістю, моїми успіхами стоїть її безмовна заздрість та псевдодружба. Зі мною сталося те, чого я ніколи б не могла уявити. Моя близька, найкраща подруга донесла на мене. За що? За мою проукраїнську позицію, любов до України, а може, за те, що я була відкритою до світу і люди мене любили. Думаю, їй це ніколи не подобалось. 

За мною прийшли росіяни. Вони нічого не пояснили, сказали не пручатися. Той тиждень у підвалі розірвав мене не фізично, а морально. Коли ти розумієш, що кожне слово, яке тобі інкримінують на допиті, було сказане на кухні за чаєм «найкращій подрузі», то всередині тебе просто розриває. Тільки тоді я зрозуміла, настільки світ став ворожим. Більш того, настільки ворожими можуть бути твої близькі, ті, кому довіряєш найбільше в житті. Тоді  подумала – якщо я не можу довіряти друзям, то кому взагалі можу? Здавалось, що світло згасло. Моя Світлана, яка була моїм світлом, стала моєю темрявою».

«Мені вдалося виїхати з цієї вʼязниці, вибратися з того холодного жахливого підвалу. Але я закатувала себе в іншу вʼязницю, ту, що всередині мене. Я побудувала високі стіни, заховала себе від людей. Поряд залишалися лише мої доньки, але інколи я сумнівалася, чи можу я довіряти їм. Ось настільки мене зламала зрада моєї подруги. 

Я видалила соцмережі й змінила номер. Мій світ звузився до стін орендованої кімнати. 

Вчитися довіряти наново 

Але одного дня в моєму життя зʼявився пан Петро. Він був моїм сусідом та літнім переселенцем з Маріуполя. Щоранку він поливав квіти в під’їзді й просто вітався. Не питав, як я, не намагався лізти в душу. Одного разу я сиділа на лавці біля будинку, а він підсів та пригостив мене кавою. Сказав, що бариста в кавʼярні біля дому варить її по-особливому, прям як ту, яку він пив в себе вдома. Заговорив про море і сумно додав: нас багато обʼєднує, Олено. 

Я подивилась йому в очі, мабуть, цке вперше, коли я дивилась на людину так пристально за останні роки. Перепитала, що ж нас обʼєднує. Море? Чи досвід переселенства? Тоді зараз багатьох людей щось обʼєднує. 

А він сказав річ, від якої в мене перехопило подих. Він сказав: нас обʼєднує біль зради, Олено. Я відчуваю це. Бачу у ваших очах. Це не просто сум за втратою дому, це сум від втраченої довіри до людей. Я був там, я знаю, як виглядають люди, яким розбили серце. Пройшло чимало років перш ніж я знову відкрив його людям, які згодом загоїли ці рани. 

Після того ми часто сиділи на тій лавці та говорили. Він ніколи не питав, хто зрадив мене, а я не питала його. Але він ділився своїми історіями життя і був абсолютно відкритий до світу, до людей. Я дивилась на нього і думала: раптом колись я знову повірю в людей. 

Одного дня я дуже захворіла і пане Петро приніс мені ліки. Він сказав: одужуй, мені немає з ким пити каву. 

Я проплакала весь вечір не від болю, а від розуміння: якщо одна людина вирвала моє серце, то інша – абсолютно чужа – може повернути віру в життя, в людей. Пане Петро крок за кроком показував не словом, а ділом, що він хороша людина. Він вирощував квіти біля підʼїзду, щоб іншим було красиво, годував безхатніх котів та собак, посміхався сонцю і виглядав абсолютно щирим. Ні, він і був абсолютно щирим. 

Я починаю жити заново. Довіряти людям заново. Не можу сказати, що в мене це майстерно виходить, потрібен ще час. Але я вірю, що одного дня люди зцілять мене. Люди можуть зруйнувати тебе, але й відновити також можуть лише вони. Принаймні, більше я не відводжу погляд і щиро посміхаюсь сонцю».

Читайте також

«Я застрягла в місті та у власному тілі». Як бердянка Марія жила в окупації з депресією