Люди, які залишили свій дім - вимушені проживати два життя одночасно. В одному - ти відчайдушно будуєш щось нове. В іншому - продовжуєш думати і переживати за те, що лишилось вдома. І за тих, хто там лишився. Ця історія бердянки про те, як відчуваєш себе, коли змушений жити одночасно у двох світах.
Мене часто запитують:
«Ну ти вже звикла? В тебе ж ніби все добре».
І я киваю.
Бо тут — справді все більш-менш добре.
Але є ще «там».
Бо я живу на дві реальності.
Вранці я прокидаюсь у чужій квартирі, у новому місті, яке вже стало ніби своїм.
Готую сніданок, веду дитину в садок, йду на роботу.
Сміюся, будую нове життя, вчуся не боятися завтрашнього дня.
А ввечері — повертаюсь додому.
Не ногами, а думками.
Слухаю розповіді мами, яка залишилася там.
Гортаю фото в телефоні.
Читаю новини про Бердянськ.
Іноді здається, що я живу два життя одночасно.
Одне — тут: із кавою, маршрутками, зустрічами в садочку.
Інше — там: із тривогою, страхом і безкінечним очікуванням.
Це не «адаптація».
Це розрив навпіл.
Бо тіло — тут, а серце — там.
Я намагаюсь бути сильною, тримати дитину, будувати плани.
Але іноді накочує хвиля провини.
Що я в безпеці (хоч і відносній).
Що я можу замовити каву чи поїхати в будь-який магазин.
А мої рідні — ні.
Ця провина з’їдає.
Бо ти вдячний, що врятувався.
Але водночас ти ж не можеш забути тих, хто залишився.
Тому вдень — складаєш список покупок.
А вночі перевіряєш, чи не забрали когось із рідних «на підвал».
І так — день за днем.
Рік за роком.
Іноді мене дратують поради «адаптуйтесь», «починайте з нуля».
Ми вже почали.
Ми стараємось.
Але переселення не завершується в день, коли ти перетнув блокпост.
Бо поки твої люди там — ти теж там.
Навіть якщо фізично — тут.
Я не знаю, чи можна колись вилікувати цей розрив.
Мабуть, ні.
Бо життя на дві реальності — це не подвійне життя.
Воно одне-єдине, просто розірване.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google