Змогла завоювати нове місто. Інтерв’ю з бердянкою Поліною Гасянок

Чоловіку пропонували очолити ДСНС у Бердянську

Поліна зізналася, що до великої війни її життя було «занадто ідеальним». Жіночий клуб «Мегаполіс», який заснувала бердянка, за три роки зібрав навколо себе близько 300 жінок і чоловіків. Водночас вона викладала в Бердянському державному педагогічному університеті та була керівником дитячого танцювального колективу. Влітку, разом з чоловіком рятувальником, вони приймали відпочивальників у власному готелі на Верховій. У грудні 2021 року Поліна Гасянок стала жінкою легендою в Запорізькому краї та отримала нагороду «за внесок у жіночність».

Втім все змінилося 24 лютого 2022 року. В перший день вторгнення, чоловік вивіз Поліну з дітьми до Токмака, де жили її батьки, а сам повернувся додому.

«Вирішили, що ми його дочекаємося, поки він буде рятувати людей. Він працював у службі ДСНС. Місяць ми жили окремо, поки не сталася ситуація, яка змусила його тікати. Ми не приймали рішень, ми просто діяли, щоб зберегти життя своє та дітей. Як виявилося, на той момент більшість його колег були в очікуванні нової влади. Коли йому запропонували очолити ДСНС Бердянська, він відмовився», – розповіла Поліна.

Пожежних частин ТОТ більше не існує

Після виїзду в Запоріжжя чоловіка Поліни Максима на якийсь час відрядили до ДСНС Рівного. Але потім всіх рятівників з ТОТ зібрали в Запоріжжі. Там вони жили та працювали протягом року, поки пожежні частини не розформували. Нині рятувальники позбавлені посад, місця роботи та можливості вийти на пенсію. Але подружжя сподівається, що Максиму нададуть місце роботи у ДСНС Рівного.

«Ми собі думали, що буде деокупація, бо викликали всіх і повернули до Запоріжжя. Цілий рік вони служили в Запоріжжі. Але 4 липня ліквідували службу ДСНС Бердянська. Мій чоловік опинився без роботи, без посади. Він вже рік мав бути на пенсії, але на пенсію його не відправляють. Ми не можемо зрозуміти, що з нами буде. І це ж не одна людина. Це Бердянськ, Енергодар, Приморськ, Мелітополь. Їх ніхто не може нікуди взяти. По Україні штати закриті. В Запоріжжі не можуть взяти на роботу 300 людей», – пояснила жінка.

«Всі навколо кажуть, що ти чужий»

Поліна розповіла, що з початку повномасштабного вторгнення коло спілкування значно звузилося. Сім’я переїхала в Рівне. В новому місті довелося починати з нуля свою справу та заново шукати друзів. Поліна волонтерила в міській лікарні та центрі підтримки переселенців при католицькому соборі. Паралельно жінка влаштувалася на роботу. Саме так почав відроджуватися жіночий клуб.

«Спочатку це були безплатні заняття від партії «Жінки за майбутнє». Я проводила раз на тиждень для жінок Рівного танці. Я зрозуміла, що людям не вистачає додаткового часу для спілкування. У нас була пані, яка пропонувала вже індивідуальні зустрічі дівчатам, яким було важко та потребувалася додаткова консультація або допомога. Це така завуальована психологічна підтримка для жінок. Моя основна мета – щоб жінки успішно інтегрувалися в громаду. Тому, що коли приїжджаєш, всі навколо кажуть, що ти чужий, недостойний, непотрібний. Знаходяться люди, які постійно підкреслюють, що ти ніхто, ти тут гість», – зазначила бердянка.

В серпні 2022 року Поліна почала орендувати спортивний зал, де проводила йога-терапію та заняття з танців. Так вона працювала рік, паралельно не покидаючи волонтерство.  

«Я писала грантові заявки й отримувала донорські кошти. Але, на жаль, коли ти не маєш у повному обсязі можливості фінансові, то через рік виходиш у нуль. Минулого року я перейшла в найми. Мене, можна так сказати грубо, перекупили приватні школи, яким я надаю методологічну структуру. Я вирішую, як в них має проходити фізкультура, чи будуть вони проводити хореографію, які напрямки. Планую приміщення, пишу програми. Жіночі зустрічі по сьогоднішній день безплатні та це на ресурсі людському, на якихось взаємовідносинах. Але зараз я вже сама проводжу ці зустрічі, навіть якщо не знаходжу вузьких спеціалістів по запиту», – розповіла Поліна.

Як врятувати свою менталку

Поліна не лише засновниця жіночого клубу. Вона виступає як спікерка з питань життєстійкості, бізнес тренерка та коучка. Бердянка розповіла, що на зустрічах щиро ділиться своїми справжніми почуттями, життєвими складнощами, кризами та досвідом виходу з них.

«Єдине, що мене рятує, мій власний шлях. У мене прописано щоденно, що я маю зробити. Я планую свій тиждень наперед. Раніше я жила сьогоднішнім днем. Коли так тривало вже три місяці, коли ти не лікуєш зуби, коли у тебе гниє шкіра голови, бо у тебе на стресовому фоні стався і псоріаз, і себорея. І ти нічого не робиш, бо скоро вмирати. Нащо щось робить, лікувати зуби, ходить до косметолога, лікувати шкіру голови, піклуватись про себе. Навіщо? Ми ж всі помремо. І от поки я жила з тією думкою що нічого не треба, бо все одно всі помремо. Ну не сьогодні, ну тоді значить завтра. І от поки я жила з тією думкою, що нічого не треба, нічого путнього не відбувалося. І я не можу сказати, що це тривало день чи два. Це тривало майже два тижні, коли ти нічого, просто апатія. Спочатку ти спиш, потім ти залишся», – згадала бердянка.

Переселенка запевняє, що насамперед треба відчути потребу життя, своє призначення.

«Не втрачайте себе, пробуйте зануритися у себе, зрозуміти, чого вам зараз не вистачає. І спробуйте це тобі подарувати. Займіться собою. Мені на той момент не вистачало здоров’я. Я почала шукати можливості для цього. Потрібні гроші, ти йдеш на роботу. Я влаштовувалась бариста в кав’ярні. Мене не взяли. Я пішла влаштовуватися розкладати курки м’ясний відділ. Мене не взяли. Я навіть ходила в «Водафон» роздавати пакети. Мене не взяли, я стара. Я не можу сказати, що я успішно інтегрувалася за три дні. Ні, мені на це був потрібен час. Але я і не можу сказати, що кожна людина, яка мені відмовляла, змушувала зупинитися. Ні. Вам не потрібна? Дякую. Вам не потрібна? Добре. І вам не потрібна? Гаразд. Я знайду. Мені навіть в центрі зайнятості відмовили», – поділилася жінка.

Не готова знову починати все з нуля

Хореограф не впевнена, що після деокупації готова повернутися до Бердянська. Каже, що це буде інше місто, люди та мова.

«Може за попереднім життям я сумую, але не за стінами. Мене дуже добре зараз підтримує місто Рівне. Люди, які тут зі мною зараз настільки достойні, мені з ними добре і я зараз відчуваю що щось в суттєве роблю. Я не думаю, що приїхавши до Бердянська, по-перше, маю сили та здоров’я, по-друге, я не знаю тих людей, які там зараз. І я не впевнена, що я зможу налагодити стосунки. Я не впевнена, що я маю здоров’я, наснагу та нормальний адекватний емоційний стан, щоб починати знову з нуля. До війни я жила: мрію, планую, досягаю. А зараз я навіть не мрію. Я роблю, щоб у мене були можливості закрити основні потреби», – запевнила Поліна.

Також бердянка зауважила, що не очікує нормального життя одразу після деокупації міста. Зважаючи на досвід деокупованої Херсонщини, де високий рівень замінованості, Поліна впевнена, що Бердянськ так само не буде готовий приймати людей одразу після повернення українського прапора.

Батько Поліни досі перебуває в окупації. Зв’язок з ним відсутній, жодної інформації про справи чоловіка та його стан здоров’я немає. Бердянка сподівається, що з ним все добре та живе надією на возз’єднання родини.