Олександра Бадєєва виросла у Бердянську, але сьогодні це місто залишається для неї складним набором контрастних спогадів. Дівчина пройшла тривалий шлях від життя в глибоко русифікованому середовищі до повного усвідомлення своєї ідентичності. Сьогодні вона чекає чоловіка з фронту, працює онлайн та відкрито розповідає про свій діагноз РДУГ.
Дитинство на Азмолі та непомітне зросійщення
Дитячі та шкільні роки Олександри минули в Бердянську, переважно в районі Азмол та в центрі. Вона з теплотою згадує постійні поїздки до моря, катання на роликах на «Сьомому небі» та відпочинок у селах з етнічними болгарами – своєю ріднею по материнській лінії. Проте сьогодні всі ці спогади затьмарені усвідомленням того, наскільки глибоко місцеве середовище було просякнуте російськими наративами. Родина дівчини була російськомовною, а викривлене сприйняття історії тоді здавалося нормою.
«Дуже багато моїх спогадів є зросійщеними. І я не можу їх вже сприймати так, як раніше, навіть якщо це було щось позитивне в моєму житті. Я плакала колись, що радянський союз розпався. Пам’ятаю, слухала постійно, що Ленін – це якась суперпозитивна фігура на відміну від Сталіна. І трешові моменти, у мене навіть була лялька, куплена на бердянському ринку, яка співала пісню «Такого, як путін»».
Попри те, що в музичній школі Олександрі прищеплювали любов до українського мистецтва, загальний інформаційний фон був інакшим. Вона відвідувала повністю російськомовну школу з відповідною програмою, брала участь у дебатах, але продовжувала жити в російській культурній «бульбашці». Дівчина навіть збиралася вступати до російського університету і їздила до москви.
«Я росла з думкою, що я там виросту і переїду, наприклад, вчитися в рф. Я збиралася, навіть документи подавала. В мене були певні червоні прапорці шовінізму, чесно кажучи. Я вважаю, що є така умовна хвороба, як «руське велічіе», і в мене воно частково було, поки я це не переосмислила».
Революція Гідності та шлях до самоідентифікації
Перелом у свідомості стався у 2014 році, коли Олександра поїхала на міжнародну олімпіаду з російської мови. Саме там, бувши підлітком, вона вперше наживо побачила прояви сепаратизму та зіткнулася з відвертою зневагою з боку росіян. Це змусило її вперше критично поглянути на своє ставлення до сусідньої країни.
«Мені прикро, що це був якраз 2014 рік, коли ти підліток, у тебе свої якісь особисті драми, ти приїжджаєш з Бердянська безкоштовно погуляти. Ти бачиш, як вас обзивають хохлами росіяни. І в мене тоді було таке: я ж думала, що ми сильно не відрізняємося, але думаю, щось тут не так, мені це не подобається».
Після школи Олександра змінила багато міст – жила у Львові, на Волині, Чернігівщині та в Києві. Процес переходу на українську мову тривав близько п’яти років і був складним через потребу перелаштувати мислення. Проте саме знайомство з людьми з різних регіонів допомогло їй позбутися комплексу меншовартості та зрозуміти, що мова є живим організмом.
«Спочатку ти приїжджаєш до того ж Львова зі своїми трошки шовіністичними поглядами, ти думаєш: о, люди розмовляють суржиком, ні, краще вже ніяк, ніж отак… треба говорити українською чисто, кришталево. Потім ти вже усвідомлюєш, що мова – це живий організм, що він розвивається, і ставишся до цього набагато спокійніше».
Передчуття великої війни та болючі втрати
Для родини Олександри велика війна не стала несподіванкою. Її нинішній партнер ще до початку повномасштабного вторгнення чітко усвідомлював загрозу і цілеспрямовано готувався до захисту країни. Сьогодні він є офіцером і вже понад пів року воює на Слов’янському напрямку, маючи за плечима досвід боїв під Бахмутом та Ізюмом.
«Коли ми з моїм партнером познайомилися у 2019 році, він мені сказав, що закінчив військову кафедру для того, щоб, ймовірно, бути офіцером, тому що, скоріше за все, колись буде велика війна… У 2021 році мені смішно вже не було. Я вже сама своїм родичам розказувала перед окупацією, що може бути таке, що росія прийде до вас додому».
Захист держави приніс дівчині і особисті втрати. Її студентський друг із Кривого Рогу, який колись відпочивав у Бердянську і дуже полюбив це місто, після початку великої війни долучився до полку «Азов». Його головною мотивацією було бажання звільнити окупований південь.
«Він дуже хотів побувати в Бердянську, поплавати на морі, йому там дуже сподобалось. І він захотів саме в «Азов», тому що його дуже зачепила окупація Бердянська… І він мені тоді казав, що хоче в тому числі звільнити Бердянськ. Він, на жаль, загинув».
Життя з РДУГ
Паралельно із зовнішніми потрясіннями Олександра пройшла тривалу боротьбу за власне ментальне здоров’я. Понад п’ять років вона страждала на депресивний розлад, який вдалося подолати лише нещодавно. Крім того, у віці 25-26 років дівчина дізналася, що має розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ).
«Це не хвороба. Це певна нейровідмінність, при якій твій мозок просто по-іншому працює. Інша робота нейромедіаторів. Це дефіцит уваги, це розсіяність. Це хаотичність думок. При тому, що рівень IQ залишається приблизно як у звичайної нормотипової людини».
Олександра пояснює, що цей діагноз у жінок часто виявляють запізно. РДУГ проявляється не лише через фізичну гіперактивність, а й через виконавчу дисфункцію – нездатність нервової системи почати дію через специфіку вироблення дофаміну. Водночас розлад має і зворотний бік – здатність впадати у глибокий гіперфокус, коли справа дійсно цікавить.
«Тобі треба щось зробити, а ти не можеш, тому що рівень твого дофаміну не виділяється, як потрібно. Наприклад, включити конфорку… і тобі дають задачу – постав руку над вогнем. Ти розумієш, що ти фізично можеш це зробити, але у тебе є ступор, ти не будеш це робити. І приблизно так працює нервова система».
Новий дім та категоричність щодо окупації
Зараз Олександра мешкає у приватному будинку, ближче до природи. За роки після переїзду з Бердянська вона змінила багато професій – від сфери обслуговування до маркетингу, а нині створює візуали та рекламу для соцмереж онлайн. Через постійні відрядження чоловіка вона веде інтровертний спосіб життя: гуляє з собакою, порається біля дому та намагається зберігати стабільність.
«Для мене будь-яке місто, в яке я приїжджаю, стає моїм домом. Тобто я сама собі стала домом. Моя собака – мій дім, мій партнер – мій дім. І мені тепер комфортно, напевно, всюди, де я б не була».
Проте рідне місто її не відпускає. Тривалий час Бердянськ постійно приходив до неї у яскравих снах – то вільний, то окупований, де їй доводилося ховатися і переходити на російську мову. Дівчина зберігає туристичний брелок із бердянським бичком як ціннісний фільтр для людей, але категорично відкидає ідею компромісів із ворогом і не планує повертатися у місто до його повного звільнення.
«Я не приїду в Бердянськ, якщо він не буде деокупований. З того, що я бачила на фотографіях ці білборди… з цитатами путіна, мені було б сумно подивитися на місто, яке стало тінню самого себе. Я не прихильниця того, що давайте ми віддамо, тому що ніколи агресор не буде так працювати. Він завжди буде хотіти більше і більше».
Love 
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS