4 роки – 4 долі. Як війна змінила життя бердянців.

Ми зібрали чотири різні історії бердянців. У кожного – свій маршрут і обставини. Але всіх їх об’єднує одне – Бердянськ і той лютий ранок, який розділив життя на «до» та «після».

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

«Страх за дітей виявився сильнішим за мене»

Марія, 35 років

До 2022 року життя Марії було наповненим і зрозумілим. Троє дітей, невеликий салон краси, плани на розширення. Батьки й друзі – поруч. Море – поруч. Здавалось, все тільки починається.

«Я жила в ритмі «ще все встигну».  Будувала плани і була певна, що маю купу часу».

Того лютневого ранку вона, як і тисячі бердянців, не могла повірити, що це – правда. Марія повторювала собі, що все скоро закінчиться. Треба лиш трохи зачекати. Але наприкінці березня зрозуміла – треба їхати.

«Просто відчувала, що не витримую постійного тиску і страху. І за себе і, головне, – за дітей. У мене їх троє. Тому вирішила їхати, звісно ж, ненадовго, як і всі тоді. Але сама не вірила, що зможу це зробити. Я щойно закінчила автошколу і отримала права. Я боялась…

Я завжди думала, що я боязка і нічого не зможу.  Але страх за дітей виявився сильнішим».

Блокпости, перевірки, дорога в невідомість – все це Марія зараз згадує, як страшний сон. Але попри свій страх, вона з дітьми проїхала всю Україну, а потім – рушила ще далі, за кордон.

За ці чотири роки на Марію чекало кілька переїздів і повернення в Україну.

«Нікому ми ніде не треба. Найкраще лиш вдома».

Сьогодні жінка живе в місті, яке обрала просто ткнувши пальцем у карту. Пріоритетом була тиша та безпека дітей. 

Марія не говорить про втрачений бізнес і майно, відмахується: «матеріальне – то таке».
Її найбільше бажання – знову побачити батьків, які залишились чекати вдома. А ще – знову пройтись по піщаному пляжу Азовського моря та тихим вуличкам рідного Бердянська.

«Моє життя ніби зависло в тому лютому. Але діти ростуть. І заради них я рухаюсь далі».

«Я зібрала шкільний рюкзак і пішла на евакуаційний автобус».

Софія, 24 роки.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Софії було 20. Вона жила з родиною, здобувала освіту і мріяла, що колись буде підкорювати великі міста. Але – колись. Бо поки їй дуже добре вдома. Було.

«Я прожила в окупації місяць. Можливо, я маю дуже гостру уяву, але всі спогади з того місяця я бачу чорно-білими – здається, все місто тоді покрилось сірою пеленою. 
Я відчувала, що маю їхати. Довго моніторила евакуаційні автобуси. До нашого міста тоді досі приїжджали з Маріуполя, ми приймали сімʼї, щоб ті мали, де зупинитись. Вони розповідали про розстріляні колони і невтішну статистику тих, хто вибрався, а хто ні. 18 березня я побачила сповіщення про автобус. Памʼятаю, як у всіх домашніх була стадія неприйняття і всі сподівались, що я не наважусь долати такий шлях сама.
Мені було 20 років, я зібрала свій рюкзак, теплі речі, документи, ключі від дому і пішла до автобусної зупинки».

Там дівчина зустріла знайомих, які виїжджали машиною і попросилась до них. За два дні вони дістались Запоріжжя.

«За моєю спиною лишилась сім’я, дім, друзі, моя церква і все моє життя».

За чотири роки Софія облаштувалась в одному з міст на заході України. Вона знайшла хорошу роботу, нових друзів, церкву і вийшла заміж. А ще – дуже швидко подорослішала.

«Коли втрачаєш близьких, починаєш інакше дивитись на кожну зустріч, на кожну розмову».

Найбільше дівчині болить те, що вона не бачить рідних, а молодші брат і сестра дорослішають без неї.

«Брат, мабуть, уже вищий за мене. Сестра закінчила школу. А я цього не бачила».

І ще бракує моря. Простору. Дамби.

«Бердянськ – це не про спогади чи минуле. Це частина мене. Як власна рука  – ти не відділяєш її від себе. Любов до дому, рідних і моя віра – допомагають долати цей шлях».

«Бути дружиною військового – це постійно чекати».

Катерина, 23 роки

Катерина та її чоловік корінні бердянці. Перше кохання, спільні плани.
У 2019 році чоловік підписав контракт, так Катерина стала коханою військового, а в їхньому житті з’явились відрядження та чергування. Під час одного з них, 23 лютого 2022-го року,  вона провела чоловіка на службу. Вночі він подзвонив: «Прокидайся. Почалася війна».

«Я залишилась сама в чужому місті. Розуміла, що додому повернутись вже не можу».

Відтоді її життя – це переїзди слідом за чоловіком. Кожен новий напрямок означає нове житло, нову роботу, новий побут. Замість обідньої перерви Катя поспішає на пошту, відправити посилку чоловіку. А в коридорі тримає завжди зібрану сумку.

«Я постійно чекаю на зустріч, коли його відпустять до мене, або язможу поїхати до нього. Іноді це кілька днів, іноді – годин».  

Вона звикла до цього життя «між». Між дзвінками. Між приїздами. Між тривогами.

«Я не скаржусь. Просто живу так, як є. І чекаю».

Її точка опори – любов. До чоловіка. І до міста, за яке він воює.

«Моє життя завмерло разом із містом»

Наталя, 55 років

Наталя залишилась у Бердянську.

До війни вона мала улюблену роботу і друзів. Життя било ключем – плани, зустрічі, подорожі. 
А потім – захворіла мама. Крім неї, доглядати її більше нікому. Тому коли всі друзі виїжджали, Наталя прийняла рішення залишитись з мамою.

«Я думала, що це ненадовго. Потім думала, що щось вигадаю. Але минулого чотири роки».

Її світ сьогодні – це квартира, аптека, лікарня. Жінка нічого не планує і ні про що не мріє.
Просто живе день за днем.

«Раніше я любила гуляти. Прогулянки мене завжди заспокоювали і піднімали настрій. А зараз намагаюсь взагалі нікуди не виходити, аби не бачити всього цього. Це більше не моє місто. Воно ніби є. Але вже не те. Десь так, як і моє життя. Воно теж завмерло разом із містом».

Наталя каже, що її тримають спогади про інше життя, яке було ще чотири роки тому. Вона береже їх в своєму серці.

У цих історіях немає героїчних монологів і поки – щасливого фіналу. Є рішення, які довелось приймати швидко. Є дорослішання, яке прийшло раніше, ніж планувалось. Є очікування, яке триває роками.

Одна велика війна складається не лише з дат і зведень. Вона складається з мільйонів окремих життів.

Історія Бердянська сьогодні – це історії його людей. Вони і є – наш Бердянськ.