Як мова зберігає нашу ідентичність – думка експертки 

У межах проєкту «Бердянський код» ми досліджуємо, як мова стає нашим найміцнішим внутрішнім кордоном та фундаментом ідентичності, що не піддається окупації. Про те, чому вибір рідного слова є стратегічним безпековим рішенням та чи можливий «відкат» до мови агресора після перемоги, ми поспілкувалися з Ольгою Войниковою – історикинею та вчителькою, яка в Бердянську роками плекала національну свідомість і досліджувала мовні настрої містян.

Столітнє знищення української мови

Ольга Войнікова наголошує, що російська імперія, радянський Союз, а тепер і сучасна росія завжди діяли за єдиним алгоритмом: щоб збудувати монолітну імперію, потрібно позбавити поневолені народи власного голосу. Коли мова стає спільною, набагато легше насаджувати будь-яку ідеологію, адже культура, література та спільні емоційні коди починають працювати на загарбника. Російський шовінізм та теорія старшого брата десятиліттями трималися на штучно створеному переконанні, що українська мова – це щось другосортне, тоді як російська – це нібито єдиний шлях до високої культури.

Достатньо згадати, як у 1970-х роках учителям російської мови платили на 15% вищу зарплату, ніж викладачам української, або як у 1976 році школи масово переводили на російську. Це була стратегія створення манкуртів – людей без історичної пам’яті, яким байдуже, під яким прапором жити, аби було ситно. Росія панічно боїться національного відродження, тому й використовує мову як зброю: спочатку заходить російська мова, а вже потім, під приводом «захисту російськомовних», приїжджають танки. І яскравим прикладом тому є якнайшвидша ліквідація м`якого знаку зі стели нашого міста.

«Наші кордони – це не лише ті, що окреслені на карті. Мова залишається найсильнішим духовним кордоном. Колись Україна була поділена між шістьма державами одночасно, але саме українська мова зберегла цей внутрішній периметр. Путін каже, що росія закінчується там, де закінчується російська мова. Це і є головний доказ того, що наше слово – наша перша лінія оборони» – каже пані Ольга.

Психологія свідомого вибору

Часто побутує міф, нібито перехід на українську мову – це лише реакція на події 2022 року. Проте дослідження, які Ольга Войнікова проводила в Бердянську ще до повномасштабного вторгнення, демонструють зовсім іншу картину. Опитування показали, що значна частина бердянців ще тоді вважала, що саме українська має бути панівною у публічному просторі. Люди усвідомлювали необхідність змін, і багато хто висловлював щиру готовність переходити на рідну мову. Це свідчить про те, що внутрішній запит на самоідентифікацію визрівав роками, а війна лише стала тим радикальним каталізатором, який перетворив пасивне бажання на активну дію.

Перехід на українську – це болісний, але необхідний процес очищення свідомості. Пані Ольга порівнює це з психологією людини, що має залежність, наприклад, від куріння. Кожен курець знає про шкоду, але знаходить виправдання, поки не трапляється щось критичне: загроза життю чи здоров’ю. Для багатьох українців такою межею став лютий 2022-го. Ми пройшли стадію заперечення, щоб зрештою дійти до розуміння: розмовляючи мовою окупанта, ми підсвідомо залишаємося в його полі.

До того ж, в українській мові в словах закладені зовсім інші сенси, ніж в російській, наприклад, замість російського «смірно», що означає покору, у нас є «струнко» – про внутрішню гідність. Замість «супругів» в одній упряжці – «подружжя», де двоє є друзями та підтримкою.

«Знаєте, коли ти маєш свою мову – ти є. Якщо не маєш – тебе нема. У кожної нації є свій менталітет, закодований у словах. Коли ви переходите на українську, ви не просто змінюєте лексикон, ви ніби народжуєтесь наново як особистість, скидаючи з себе столітні нашарування меншовартості. Це відчуття свободи, яке неможливо отримати іншим шляхом» – ділиться експертка.

Бердянка, вчителька та історикиня Ольга Войникова

Майбутнє після перемоги

Найгостріше питання сьогодні – а що буде після війни? Чи не повернеться суспільство до російськомовного комфорту? Ольга Войнікова переконана, що повернення до російської мови після всього пережитого буде означати добровільну духовну капітуляцію. Це буде визнанням того, що ми готові знову відкрити двері для російської пропаганди та майбутніх «захисників». Колись Черчиллю дали на підпис бюджет, де на культуру стояли нулі через війну. Він запитав: «А за що ми тоді воюємо?». Це питання актуальне для нас і зараз.

Ми повинні розуміти, що російська мова в Україні ніколи не була просто «засобом спілкування» – вона була і залишається каналом для ворожих наративів. Повернення до неї – це крок назад до стану манкуртів, у яких немає пам’яті про ціну свободи. Порозуміння між громадянами можливе лише тоді, коли ми зробимо українську мовою престижу та можливостей. Якщо ми зробимо її фундаментом освіти, бізнесу та культури, питання «відкату» зникне саме собою. Ми не маємо права повертатися в морок, з якого так важко виходили.

«Я завжди відповідаю: війна закінчиться тоді, коли всі українці заговорять українською. Коли це станеться, агресору просто не буде кого «захищати» на нашій землі. Ми маємо пам’ятати слова: коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він врешті втрачає і хліб, і свободу. Але якщо ми оберемо свободу і своє слово, ми виростимо свій хліб на своїй землі. Перехід на українську – це наш неоціненний внесок у остаточну перемогу».