Бердянськ – місто, яке змінюється з кожною втратою

Наш Бердянськ змінюється не лише через окупацію. Він змінюється щоразу, коли з нього йде людина, яка була його частиною.

Під кінець року прийнято підводити підсумки. Говорити про плани, цілі й досягнення. Нам же хочеться говорити про інше. Про те, що дійсно має вагу. Про те, чи встигали ми цього року бути одне для одного опорою. Чи допомагали тим, хто цього потребував. Чи знаходили час подзвонити, підтримати, бути поруч.

А ще – про людей. Про тих бердянців, яких з нами не стало. Хтось віддав життя на фронті. Хтось загинув під час обстрілів мирних міст. Когось забрала хвороба. А когось – обставини, сильніші за людину.

Причини різні. 
Наслідок завжди один. 

Без кожного з них Бердянськ змінюється – і вже ніколи не буде таким,
як раніше. Бо більше ніхто не відгукнеться першим, коли комусь потрібна допомога – без зайвих слів і прохань. Більше ніхто не знатиме стільки цікавих історій і не розповість бердянських байок. Більше ніхто не пригостить сусідів в’яленими бичками власного виробництва. Більше ніхто не вийде в прямий ефір, щоб показати важливу подію міста тут і зараз – без прикрас і постановки. Більше ніхто не візьме на себе організацію чергового заходу, коли інші лише зітхають: «та хто ж цим займеться». Більше ніхто не знатиме напам’ять кожен бердянський двір і кожну людину в ньому – не з мапи, а з життя.

Цих людей знали не за посадами й не за званнями. Їх знали за присутністю. За вчинками. За тим, що вони завжди були там, де потрібно. І ми писали про них не тому, що «так треба». А тому, що мовчати було неможливо.

Бердянськ уже ніколи не буде таким, як раніше. І не лише через війну й окупацію. А через тих, кого в ньому більше не буде. З кожною такою втратою місто стає меншим – на людей, які були його серцем, його голосом, його опорою.

Але Бердянськ живе.

Доки ми пам’ятаємо, яким він був насправді.

І з кого він складався.