«24 лютого ми поїхали додому в Бердянськ, бо думали, що там буде безпечно». Історія бердянця Андрія

До нашої редакції надійшов лист від бердянця Андрія (ім'я змінено з метою безпеки). Чоловік поділився своєю помилкою перших днів великої війни, розповів про піврічне заціпеніння в окупації та пошук себе в іншій країні.

Я довго вагався, чи варто це писати, бо іноді здається, що наша історія – це лише одна з тисяч подібних, і навряд чи вона може когось здивувати. Але я відчуваю потребу зафіксувати це на папері, щоб нарешті поставити крапку в тому лютому, який для нас розтягнувся на роки.

Ми з сім’єю жили в Дніпрі вже досить довго. У нас був налагоджений побут, улюблена робота, донька ходила до школи, а вечорами ми планували, куди поїдемо влітку. Коли 24 лютого небо над містом почало здригатися від перших вибухів, ми злякалися не на жарт. Це був майже тваринний інстинкт, коли здається, що тільки в рідному місті, де ти знаєш кожен камінь і де в тебе є підтримка рідних, ти можеш бути у безпеці. Це була наша найбільша помилка. Ми вирішили їхати в Бердянськ. Нам здавалося, що війна – це десь там, на стратегічних напрямках, а наше приморське містечко вона просто омине. Ми їхали додому, до своїх стін, не розуміючи, що власноруч заганяємо себе в пастку, в якій ми застрягнемо на шість місяців. 

Перші тижні в окупації були схожі на затяжний сюрреалістичний сон. Місто, яке я знав з дитинства, почало стрімко змінювати свій колір та запах. З’явилися ці потворні літери на техніці, чужі люди з автоматами на нашій набережній, де ми колись гуляли та їли морозиво. Але найстрашнішим було відчуття, що час просто зупинився. Ми опинилися в повному інформаційному вакуумі. Коли зник зв’язок, життя звузилося до меж двору та ринку. 

Ринок перетворився на такий собі офлайн-інтернет. Люди, особливо старші, дізнавалися якісь новини. Ми шепотілися про успіхи ЗСУ, передавали новини про те, чий будинок сьогодні обшукували, і хто зник після вчорашнього патруля. Удома ми жили як у скляному ковпаку. Ми ховали свої українські паспорти, купували телефони, з якими ходили по вулиці, а ще на подвір’ї будинку я  закопав прапор. Щоразу, коли повз вікна проїжджала важка техніка, серце завмирало, а донька мимоволі затискала вуха.

Ми прожили так шість місяців – шість місяців у режимі болісного очікування. Ви не живете в такий час, ви просто намагаєтеся дотягнути до вечора, щоб завтра знову почати це виснажливе чекання на свободу.

Виїзд через Васильівку став для нас окремим колом пекла. Ми чекали в черзі на блокпості кілька діб під розпеченим серпневим сонцем. Я пам’ятаю кожну деталь тієї дороги: запах пилу, плач дітей у сусідніх автівках і цей паралізуючий страх перед перевірками. Вони гортали мій телефон, перевіряли кожен контакт, кожне старе повідомлення. Я досі бачу обличчя того солдата, який знайшов у моїй пошті старий робочий лист – йому здалося, що це якісь шифри. Коли мене нарешті відпустили, я не міг одразу сісти за кермо – руки так сильно тремтіли, що я просто впав на землю біля капота і дихав цим гарячим степовим повітрям.

Коли ми побачили перший український блокпост і наш прапор, ми просто зупинилися на узбіччі й мовчки плакали всі втрьох. Це був момент найвищого полегшення, яке я коли-небудь відчував у житті. Ми зрозуміли, що хоч ми й втратили дім, ми зберегли одне одного.

Зараз ми живемо в Чехії. Тут дуже спокійно, іноді навіть занадто. Я працюю в транспортній компанії, Олена вчить мову на курсах, а донька вже навіть почала щось весело розповідати чеською про своїх нових друзів. Місцеві люди дуже ввічливі, вони допомагали нам із документами та побутом, але всередині я досі відчуваю себе туристом, який затримався в гостях.

Вечорами, коли ми збираємося на кухні, розмови все одно повертаються до Бердянська. Ми нещодавно купили в нашу орендовану квартиру сині штори – Олена шукала саме такий відтінок, як був у нас у вітальні до війни. Це наш маленький символ, спроба довести самим собі, що ми не просто втекли, а змогли зберегти хоча б частинку свого минулого життя. Тут, у німецькому спокої, я досі мимоволі здригаюся, коли в небі летить пасажирський літак, і шукаю очима укриття. Ми в безпеці, ми живі, але ми назавжди залишилися тими переселенцями, які колись надто сильно повірили, що рідні стіни можуть захистити від великої біди. Дякую, що дали можливість виговоритися».