Чому бердянці залишаються в окупації? Десять причин

Залишатися в окупованому Бердянську — це рішення, яке багато бердянців приймають не з власної волі, а через обставини, що диктує війна

Три роки окупації змінили повсякденне життя бердянців. Більшість мешканців адаптувалися до нових реалій, хоча щоденне виживання все ще залишається головним викликом. За цей час постійні перебої з постачанням, контроль і тиск з боку окупаційної влади стали звичною частиною життя. Люди продовжують підтримувати одне одного і тримаються за надію, що місто буде звільнене. Жителі Бердянська намагаються зберегти свій спосіб життя попри обмеження й невизначеність майбутнього.

Людям, які не стикалися з окупацією, важко зрозуміти тих, хто обрав не виїжджати. Редакція “Бердянськ 24” вирішила дізнатися причини, через які тисячі бердянців обрали залишитися в тимчасово окупованому Бердянську.

  1. Догляд за рідними

Залишаюся через неможливість покинути хворих рідних або літніх батьків, які не можуть пережити евакуацію через стан здоров’я. Моральна та фізична підтримка стає ключовим фактором для залишення в окупованому місті.

  1. Фінансова скрута та відсутність ресурсів для виїзду

Люди залишаються через фінансові труднощі: відсутність роботи, грошей на евакуацію та можливості пересуватися без власного транспорту. Багато хто втратив заощадження на початку окупації й тепер не має ресурсів для переїзду. (ред. є можливості безкоштовно виїхати з окупації, ми писали про це тут, тут і тут)

  1. Емоційна прив’язаність до домівки

Багато бердянців не хочуть залишати свої домівки, майно, а також спогади, пов’язані з містом. Це емоційна прив’язаність до рідних місць, які вони не готові покинути навіть в умовах небезпеки.

  1. Робота та виживання без залучення до пропаганди

Дехто знайшов спосіб працювати або отримувати виплати в умовах окупації, при цьому не долучаючись до російської пропаганди. Це дозволяє їм залишатися вдома і підтримувати хоч мінімальний рівень життя.

  1. Віра в звільнення міста

Багато хто залишається через надію на звільнення міста українськими військовими. Ця віра підтримує людей психологічно і дає їм сили залишатися на своїй землі.

  1. Страх невідомого на підконтрольній території

Люди бояться невідомого: що на підконтрольній Україні території вони не знайдуть притулку, роботи або підтримки. Вони відчувають більшу безпеку у своєму домі, хоч і в умовах окупації.

  1. Страх під час виїзду та наслідки евакуації

Виїзд лякає багатьох через численні блокпости, допити, обшуки й ризик бути затриманим чи навіть зникнути безвісти. Цей страх за життя змушує людей залишатися на місці.

  1. Майновий страх і ризик втратити все

Дехто боїться, що, покинувши місто, вже не зможе повернутися, а їхнє майно конфіскує окупаційна влада або його знищать. Це почуття втрати й ризик змушують залишатися.

  1. Відповідальність за місто та тихий опір

Дехто відчуває відповідальність за місто й хоче залишатися, аби чинити тихий опір окупації. Вони прагнуть зберегти частину Бердянська, навіть у найскладніші часи, щоб місто не втратило свою ідентичність.

  1. Психологічна втома

Світовий досвід показує, що під час тривалих окупацій, як це було, наприклад, у Європі під час Другої світової війни, люди часто залишалися в містах через так званий “синдром окупованих міст”. Психологічне виснаження, звикання до небезпеки та страх змін за межами окупованого міста паралізує багато людей. Навіть якщо є можливість евакуації, вони вибирають залишитися, оскільки адаптувалися до нової реальності й більше бояться невідомого на інших територіях. Це створює замкнене коло, коли, попри всі ризики, люди залишаються в окупації, аби уникнути нових труднощів в іншому місті.

Висновок

Три роки окупації перетворили життя бердянців на постійне виживання в умовах невизначеності. Кожен з тих, хто залишився, має свої особисті причини — від догляду за рідними до надії на звільнення міста. Відсутність ресурсів, страх невідомого й психологічна виснаженість лише поглиблюють це рішення. Проте всі ці люди, попри складні умови, продовжують зберігати зв’язок із рідною землею та підтримують надію на краще майбутнє. Їхнє рішення залишатися — це водночас акт відчаю й стійкості, бажання зберегти своє місто та своє життя у найтяжчі часи. І це рішення заслуговує на розуміння й повагу з боку тих, хто має змогу жити на підконтрольній території.