«Чому не в окопі». Як провина роз’їдає цивільних чоловіків під час війни

Відчуття провини

На перший погляд може здатись, що провина – це щось конкретне – вчинок, помилка, зрада. Але у випадку цивільних чоловіків під час війни вона має іншу природу.

«З самого дитинства хлопців виховують із переконанням, що чоловік – це мужній воїн. І коли дорослий чоловік опиняється поза війною, це може викликати внутрішній конфлікт. З’являється відчуття, що я не відповідаю очікуванням», – пояснює психолог.

Цей конфлікт часто неусвідомлений. Людина не завжди розуміє, чому їй тривожно, чому вона дратується, чому її тягне до саморуйнування. Відповідь у внутрішньому образі «справжнього чоловіка», який нею не є.

Як працює суспільний тиск

У мирний час суспільство часто абстрактне. Але під час війни воно стає конкретним: у вигляді сусідів, родичів, коментарів у Facebook. Суспільство хоче вижити і воно шукає, хто загрожує цій меті. Ворог зовні, а ще – всередині, серед тих, хто не воює.

«Суспільство має свою мету – вистояти. Тому все, що не вписується в цю мету, воно спрощує, узагальнює, відкидає. Так з’являється упереджене ставлення до чоловіків, які не на війні», – каже психолог.

Стандарти прості: якщо ти чоловік і не на фронті – значить, ховаєшся і це переконання перетворюється на колективну звинувачувальну силу, яка давить навіть тих, хто зробив для перемоги не менше за бійця, бо весь час волонтерив, рятував життя в тилу та донатив.

«Ти не воюєш, значить боягуз»

Це звинувачення не завжди говорять відкрито іншій людині. Його не виголошують, але його хтось вмонтував у чоловіка ще в дитинстві, і тепер воно лунає щоразу, коли той бачить відео з передової, йде на роботу, проводить час з родиною.

«Жодна психічно здорова людина не хоче вмирати і визнавати свій страх – це не слабкість, а внутрішня чесність. Бо тільки визнаючи, ми можемо щось з цим робити», – говорить психолог.

Страх, витіснений, стає джерелом агресії. В одних до себе, в інших до світу. Ті, хто найбільше бояться, – найгучніше кричать. Агресія – це часто маска провини, яка не знайшла слів.

Що робити з цією провиною?

У кожного чоловіка, який не воює, має бути внутрішній діалог. І він починається не з пояснення іншим, а з розмови із собою.

«Перш ніж відповідати комусь варто чесно поговорити з собою. Визнати свій страх. Усвідомити: так, я боюся і не тільки за себе, а й за родину. І визнання цього вже перший крок до звільнення від провини», – каже психолог.

Варто розуміти, що не всі страхи однакові. Хтось боїться смерті, хтось поранення, хтось, що залишить близьких без підтримки і всі ці страхи реальні. Всі мають право на існування.

Визнання цього це доросла позиція, але наступний крок не залишитись у цьому страху, не застрягти в ньому.

Коли страх стає ресурсом

Психолог наводить приклад чоловіка, який боявся мобілізації, але визнав це і почав готуватись:

«Він не чекав, коли покличуть. Почав їздити на полігони, тренуватись. Не для того, щоб геройствувати, а щоб бути готовим. Щоб страх не паралізував, а захищав».

Саме так страх як і у доісторичної людини, стає рушієм. Страх допомагає не замерзнути, не стати жертвою. Він механізм виживання, але тільки тоді, коли ним керуєш, а не навпаки.

Не всі мають тримати зброю

Є інший фронт, який у тилу. Там, де працюють лікарі, інженери, журналісти, айтішники. Ті, хто забезпечують логістику, постачання, документи, зв’язок.

«Військові часто кажуть: не треба, щоб усі пішли на фронт. Це не принесе користі. Люди мають бути там, де можуть бути ефективними», – пояснює психолог.

Суспільство повинно визнати, що війна – це не лише окоп. Це система, де важлива кожна ланка і якщо кожен буде на своєму місці – перемога стане реальнішою.

Як говорити з військовими

Інша частина провини полягає у спілкуванні: що сказати другові, який повернувся з фронту? Як не образити? Як не здатися байдужим?

«Головне, не допитуватись. Не розпитувати, якщо сам військовий не хоче. Більшість хоче простого – бути почутим і не бути чужим», – розповідає фахівець.

Багатьом важко повернутись. Світ, у якому вони були героями, змінюється на світ, де все буденне. І саме тут важлива делікатність: не змушувати «повертатись у старе життя», а запропонувати підтримку, таку, якої потребує саме ця людина.

Провина – це симптом, а не вирок

Багато чоловіків під час війни живуть у стані, що нагадує хронічну тривожність. Їх ніби не чіпають напряму, але й не дають бути собою. Кожне повідомлення, кожен допис у соцмережах стає нагадуванням: «Ти не там, ти и не герой».

Але провина – це не вирок. Це сигнал і з цим сигналом можна працювати. Самостійно або з психологом.

«У нас досі поширена думка, що психотерапія – це для слабких, але саме звернення по допомогу – це акт мужності. Це відповідально. Це те, що рятує життя», – говорить психолог.

Справжня сила в гнучкості

Ми досі живемо в культурі крайнощів. Або ти ідеальний, або нічого не вартий, або герой, або зрадник.

Насправді, життя складніше.

«Ми не можемо бути всім одночасно. Не можемо бути і захисниками, і батьками, і заробітчанами, і сантехніками, і кухарями. Ідеальних людей не існує, навіть у фізиці немає ідеальної моделі. Людина має слабкості, але має і сили», – підкреслює психолог.

І важливо не тільки визнавати, що ти чогось не можеш, а й бачити, де твоя сила. В чому твоя підтримка країни, як ти допомагаєш, навіть коли не тримаєш зброї в руках.

Якщо чоловік вміє визнати свої межі, він уже сильніший за того, хто їх не бачить.

Чоловікові не обов’язково воювати. Якщо він працює, підтримує, допомагає, він уже частина спротиву.