«Чи відчуваєте себе вдома?»: опитування

Редакція «Бердянськ 24» провела опитування серед бердянців, які вимушені були покинути свої домівки через війну – чи відчувають вони себе вдома в місті, де наразі живуть? Більшість відповіли: ні. Але є й ті, хто адаптувався та звик до нового життя.

«Ні, не відчуваю» – найпоширеніша відповідь 

Понад 70% людей у коментарях написали: «ні», «це неможливо». Більшість зізнається, що й досі відчуває себе чужим. 

Більшість відчуває, що навіть з новою роботою, орендованим житлом чи власною квартирою, життя здається тимчасовим.

«Ні і ніде не буду. Місце чуже, люди чужі, речі в хаті теж чужі. Не дивлячись на те, що вже маю свої речі, вони все одно якісь чужі. Купляєш чергову річ в дім і думаєш: ну от нащо воно мені, у мене ж вдома є. Думками завжди все порівнюю з домом» – пише бердянка. 

«Як можна бути вдома, коли твій дім в окупації? Коли чоловіки не поруч, а на війні.
Коли ти тримаєш у кишені чужі ключі, які обдирають тобі руку не тому, що гострі, а тому, що не твої. Чужі стіни. Чужі подушки. Чужа тиша вночі. І ти відкладаєш покупку рушника, бо «вдома все є, ще трошки і я поїду» – ділиться наболілим берянка.

Інша жінка пише:

«Ні. Тут немає запаху моря, ніжного піску під ногами, вітру, який зносить та рідної атмосфери дома».

А хось відчуває себе чужим навіть в Бердянську, бо там вже немає тих людей, з якими жив поряд довгі роки. Бердянець пише:

«Я не виїжджав з Бердянська, і досі знаходжусь тут, ніби то вдома, але відчуття таке що навколо все стало чуже а я не вдома а десь на чужині. Навіть деякі знайомі люди стали чужими для мене. Отак дивися навколо і розумієш що ти тут ніхто і звати тебе ніяк. І з часом все стає лише гірше, і думки для спокою душі проте що треба триматися, і набратися сил для того щоб пережити ці тяжкі часи, вже не дуже допомогають».

Такі відповіді підтверджують: людина може облаштувати побут, мати роботу, ходити в магазин біля дому, заводити нових друзів, але почуватися чужою.

«Відчувала б себе вдома, якби поряд були батьки та рідні»

У другій категорії відповіді, в яких йдеться не про географію, а про людей.

Для багатьох дім – це не стіни, а присутність близьких.

«Я в Україні, отже я вдома. Але для повного відчуття не вистачає батьків» – пише бердянка.

«Живу у Відні, все добре. Але сумую за домом і морем» – ділиться коментаторка. 

Ще одна дівчина зізнається:

«Жахливі відчуття через те, що не можу поїхати до рідних і моря. Постійно хвилююсь, як там мама».

Ці відповіді свідчать, що для багатьох дім формується через людей, яких ми любимо. І коли їх немає поруч, місце не відчувається своїм.

Адаптувались і вже як вдома

Найменше тих, ті, хто зміг адаптуватися й називає нове місце домом.

«Де мій чоловік, там і мій дім» – пише одна жінка.

Інша:

«Мій дім там, де моя родина. Відчуваю себе повністю вдома».

Є й такі, хто каже:

«Україна мій дім», не прив’язуючись до конкретного міста.

«Я зрозумів, що почав відчувати себе вдома в новому місті, коли зловив себе на звичних дрібницях. Під’їжджаю додому,  їду по ґрунтівці, яка переходить у нову плитку, бачу шлагбаум і в голові автоматично з’являється відчуття: я вдома. Йду по коридорах під’їзду в бік квартири і відчуття тільки посилюється» – ділиться бердянець. 

Деякі з цих людей виїхали ще до повномасштабної війни, інші змогли побудувати нове життя поруч із близькими. Але навіть вони часто згадують Бердянськ з болем:

«До рідного дому хочеться все більше. Чим далі минає час, тим гірше» – пише бердянка.