В редакцію BRD24 надійшов лист від підписника про те, як вона зберігає "заборонене насіння" та несе у серці свій дім – орфографія, пунктуація оригіналу збережені.
Ми несемо свою землю із собою – у серці, у пам’яті, у маленьких паростках на балконах нових міст. Знаєте, я ніколи не писала ніяких коментарів до жодних новин про дім. Втішала себе, що шукати якусь логіку в діях окупантів чи зрадників – марно. Але новина про заборону українського насіння мене просто розірвала.
Бо це – якийсь інший рівень. Коли з нашої землі виривають з усім корінням нас самих. Стирають найдорожче. Все своє життя я прожила в приватному секторі. Тому що таке город – знаю змалку. А колонські помідори знаю не лише на смак, а й весь процес їх вирощування.
В моїй родині земля – це не лише про врожай чи роботу. Це про традиції і родинні секрети: де купити найкраще насіння, який сорт спробувати ще цього року, щоб здивувати сусідів, як дбати про розсаду.
Щоб ви розуміли, під час виїзду я забрала з собою пакетик насіння.
Діти сміялись: «ма, в нас на новому місці не буде городу, де ти їх садитимеш, на балконі?».
На балконі.
Я зробила собі тут справжню міні-тепличку з горщиками. А ще – розбила городик на клумбі під будинком. Сусіди були не проти, але трішки посміювались: «що ж там за врожаї у нас будуть».
А я думаю:
«То ви смієтесь, поки наших помідор не скуштуєте».
Коли з мого насіння проростають перші паростки, я думаю про те, що отак проростаємо і ми. Де б не були – ми несемо з собою свій дім і свою землю.
І як я сподіваюсь, що одного дня зібране й збережене мною насіння знову впаде в бердянський грунт.
І проросте. Обов’язково проросте.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google