«Два сини – одна любов». Історія бердянки, яка втратила дім та дитину, але вистояла

Пані Ірина призначила зустріч в парку МАМА, що на Київщині, бо нині гостює поряд у подруги. Згодом, стало зрозуміло, що саме це слово найкраще описує і саму жінку – мама. В кожному її слові відчувається любов до синів, а їх в жінки двоє, один з яких загинув на фронті. 

Ірина розповідає свою історію без надриву чи нарочитої героїчності. Лише згадуючи про сина виступають сльози. На її руці татуювання, перші два слова якого спочатку важко розібрати, але жінка сама озвучує фразу – «два сини – одна любов». Вона зробила його після того, як поховала свою дитину. 

«Подруга побачила й зі співчуттям запитала: тобі що, болю мало? А я сказала, що не можу пояснити – ні собі, ні комусь, бо так треба було».

Прокинулась від звуку ракети 

24 лютого 2022 року її розбудив звук ракети, яка пролетіла просто над будинком. Спочатку Ірина навіть не зрозуміла, що відбувається. 

«Це було о 5-й ранку. Але я тільки-тільки перехворіла на коронавірус. Була така слабка, що навіть не зрозуміла, що відбувається. Я просто заснула далі. Коли люди бігали, знімали гроші з банкоматів, десь щось купували, я спала», – розказує Ірина. 

Пообіді їй зателефонував старший син з Києва й повідомив, що почалась війна. Три дні вона не виходила з дому, бо не хотіла. 

Готували обіди та ходили на мітинги 

Після перших днів окупації місто завмерло, але у дитячому садочку, де працювала Ірина, залишились продукти і з них дозволили готувати їжу.

«Ми кожного ранку, о 7-й, йшли на роботу, а о 12-й роздавали гуманітарні обіди. Приходили й маріупольці, і безхатьки, і просто ті, кому не було що їсти».

А потім йшли на мітинги. Ірина згадує, не відчувала, що це небезпечно, бо там всі були такі як вона, всі хотіли звільнити місто, всі об’єдналися. 

«Або ти з Україною, або ти зрадник»

У травні їх зібрала методистка дитсадка, яка повідомила, що поки Україна платить гроші, вони працюють, а що буде далі ніхто не знає. Всі мали піти у відпустку, після якої або повіртаєшся працювати, або звільняєшся. 

Ірина запитала:

«Скажіть, будь ласка, а хто мене звільнить? Мене приймала на роботу Україна. Хто мене звільнить?»

Викладали українською 

Після літа садочки формально не працювали, але викладачі записували відеоуроки українською мовою і викладала їх в мережу, аби діти могли подивитися в зручний час. 

«Я сиділа на четвертому поверсі, записувала заняття, а десь внизу був якийсь шум. Волосся фізично ставало дибки, бо ти не знаєш, хто там, що там, хто по тебе може прийти».

Людей забирали на підвал просто за лайки в соціальних мережах, тож діяльність Ірини приносила все більше ризиків для її безпеки. Але треба було якось виживати, крутитися і бути корисною навіть в окупації.

«Я втратила половину себе»

На питання: що змінилося в Ірині за час війни, ми отримали чесну, але болючу відповідь. Жінка відповіла: «Я втратила половину себе». Остаточно – після загибелі старшого сина.

«Я дивилась у вікно, і зрозуміла, що стискаю рот рукою. Не просто прикриваю, а стискаю. Вже тут на Київщині я пішла до стоматолога і вона сказала, що зараз у людей летять зуби саме від того, що ми зжимаємо щелепи. У мене не залишилося жодної цілої пломби».       

Здається, що цей приклад найяскравіше описує всю напругу та тривогу в тілі, які накопичились за час війни. Саме в цьому і є суть української жінки. Не в тому, щоби бути залізною і завжди тримати обличчя, а й в тому, щоби нести любов крізь втрату, навіть, якщо це втрата частини себе. Та все ж така жінка після падіння обов’язкого знову підніметься.

Зелена цяточка в Telegram згасла назавжди 

«Мені було достатньо бачити в Telegram ту зелену цяточку. Тоді я знала, що з сином все добре».

Але одного дня ця цяточка більше не з’явилась. 

У лютому 2023 року її старший син добровольцем пішов на фронт. Загинув він під Бахмутом. 

У військкоматі намагалися зв’язатись з Іриною, але зі зв’язком в окупації і зараз погано, то що вже казати за перші місяці в цьому пеклі. Жінка каже, що колишній дівчині її сина все ж вдалось вийти з нею на зв’язок, щоб повідомити трагічну звістку. Саме тоді, через півтора роки життя в окупації Ірина зрозуміла, що треба виїздити. Вона почала свій непростий шлях через росію.

Згадує, як їхала чотири доби, як огидно їй було чути кацапську мову, але ще жахливішим виявилось те, що жінку примушували підписати купу документів – і про те, що вона не підтримує Зеленського, лише політику маразматичного путіна, і про те, що в неї нікого немає в ЗСУ. Жінка була ладна підписати все, аби лише її пропустили на підконтрольну Україні територію, де вона зможе попрощатися з сином. Але питання: як витримати весь цей тиск з боку росіян, коли знаєш куди і для чого їдеш. 

«Мати на все готова заради своєї дитини», – каже Ірина. 

В Києві її зустріли друзі сина. Люди, які її ніколи не бачили. Вони були на прощанні, возили її всюди, допомагали з документами.

«Була кремація. Його досі не поховали. Урна досі стоїть на Байковому. Я до кінця року ще маю можливість її там тримати, а далі – не знаю. Я не можу його тут поховати, а потім поїхати геть».

Починати життя спочатку 

Після прощання Ірина поїхала до подруги у Львів. Планувала залишитися, але не змогла, бо в гуртожитку, де жила був грибок, а вона алергік.

Потім вирішила їхати жити до Чехії. Там теж друзі допомогли з житлом і документами. Вона пробула там десять місяців, але у січні 2023-го повернулась. Каже, що там не той менталітет, тягнуло до рідної землі. 

Нині Ірина проживає в Київській області. Тут склалося і з житлом, і з роботою в дитячому садочку. 

Жінка з захватом показує фотографії своїх вихованців і додає, що вони її найбільша втіха та підтримка. Саме те, на чому тримається сила, яка не дає розвалитися на частини.

Про ідентичність 

Саме мама Ірини заклала в неї відчуття власної ідентичності, бо з малечку жінка знала – росіяни нам не браття і ніколи ними не були. Зараз її мамі дев’яносто, але вона ніколи за життя не дивилась фільмів про війну та не переносила на дух росіян. Ірина хоч із зросійщеного міста, але чітко розуміла, що її мова українська, а вона українка. Каже, таким виріс і її син: 

«Малому було п’ять років. Ми були в гостях у рідні і мій двоюрідний брат, коли щось у розмові спитав, мовляв, а ти що, не рускій? А син йому відповів, що він українець. Я на нього подивилася тоді і не могла зрозуміти, коли він це встиг так чітко усвідомити». 

Ірина не водила синів на патріотичні лекції, не змушувала вчити гімн, просто була такою, якою є.

«Не треба виховувати дітей. Виховуйте себе. А діти виростуть такими, як ви», – додає жінка.

Але поряд з ідентичністю ходить біль. Хоч мати Ірини вклалась в її національне становлення, нині жінка не може з нею спілкуватися. І ні, не через різні погляди, бо в обох вони чіткі. Просто її мама постійно питає, коли ж вона повернеться до Бердянська, а не отримавши відповіді починає плакати.

Тому Ірина прийняла рішення не спілкуватися з нею на пряму, лише з сестрою, аби не рвати собі серце. Зізнається, що дуже сумує за мамою, а ще за морем. Каже, вона з тих, хто завжди цінував дім та Азовське море. І хоч як ми колись нарікали на медуз та комах, проте зараз готові були б витримати все, аби це повернути. 

Ірина продовжує жити. Попри весь той жах, який їй довелось пройти, вона не зламалась. Жінка будує нове життя в іншому місті, виховує дітей в дитячому садочку та наповнюється їхньою безпосередністю та допитливістю. А ще носить під шкірою пам’ять про сина, який викарбуваний на руці в татуюванні та на серці великою материнською любов’ю.