«Без моря Бердянськ не Бердянськ». Художник Володимир Жарков про нове життя в Ворохті, картини та сум за містом

Коли російські військові зайшли в Бердянськ, художник Володимир Жарков разом з дружиною взяли два рюкзаки та поїхали з міста. Тепер вони живуть у Ворохті – між смереками й туманами та будують нове життя.

Ніхто не думав, що війна прийде і в їхні роки.

«Ми навіть вікна вдома переклеїли, як у старі часи, скотчем замотали, – згадує Володимир. – Думали, перечекаємо».

Та вже за півтора місяця після початку вторгнення вони з дружиною сіли в автобус.

«Два рюкзаки усе наше добро, нажите за все життя, – каже він. – Виїхали в Запоріжжя, потім у Чернівці. Думали, ненадовго. Але довелося їхати далі».

Врешті опинилися в Ворохті.

«Спершу було важко, умови скромні, кімнати старі, але нас прийняли і ми залишилися».

Санаторій став новим домом

Родина Жаркових оселилися у колишньому санаторії, де на той час мешкали десятки переселенців. Умови були непрості – стара проводка, меблі, холод. Згодом прийшли волонтери й міжнародні організації – МОМ, «Людина в біді» та інші.

«Вони допомогли з ремонтом. Поміняли меблі, опалення, електрику, зробили душові, поставили бойлери, стиральні машинки, – розповідає художник. – Стало значно краще».

Та з часом знову почалися зміни.

«Колишній головний лікар багато зробив для переселенців, – каже Володимир. – Але коли закінчився контракт, його не продовжили. Новий керівник нічого не робив. Люди почали скаржитися, а тоді прийшов лист із Міністерства охорони здоров’я про те, що санаторій реорганізовуватимуть і зроблять тут якийсь репродуктивний центр, філію франківського. Ми всі занепокоїлися».

Володимир наголошує, що за постановою Кабміну під час воєнного стану не мали проводити жодних реорганізацій.

«Якщо це станеться, нас можуть переселити, – каже він. – І куди нам йти невідомо».

Врешті санаторій все ж підпорядкували центру репродуктології, але переселенців залишили жити тут до весни. Що їх чекатиме далі поки не зрозуміло.

«Я малюю з дитинства, бо інакше не можу»

Малювати Володимир почав ще хлопцем.

«Мені було років вісім-дев’ять. У школі нас повели до краєзнавчого музею в Ромнах (місто в Сумській області – прим. ред). Там я побачив старі акварелі, маленькі картини, і подумав: от людини вже нема, а її робота лишилася. Мене це вразило».

Після школи закінчив музичну школу, технікум кераміки, потім юридичну освіту.

«Я нікому не казав, що малюю. Це було щось дуже особисте».

У 80-х він випадково потрапив на виставку бердянських художників поблизу парку Шмідта, де вони виставляли свої роботи на продаж.

«Я тоді намалював невелику картину й відніс показати. Вони подивилися, продали її того ж дня. Я здивувався, а потім зрозумів, що це моє».

Після виходу на пенсію у 1992 році він присвятив себе мистецтву повністю.

«Мав виставки у 1995-му, 2002-му, 2010-му, 2015-му роках. У Бердянському художньому музеї, у групових експозиціях. Мої роботи є в колекціях різних країн».

Він багато років їздив до Києва на Андріївський узвіз.

«Першу поїздку добре пам’ятаю. Тоді вже покійний мистецтвознавець художнього музею А. Москалев сказав: покажи себе, подивись на людей. І я їздив туди років п’ятнадцять».

Малювати серед гір

Коли він оселився у Ворохті, йому дали невеличке приміщення для роботи.

«Тут така природа, що не закохатися неможливо».

В Бердянську чоловік писав багато моря, парусників, птахів. Тут, в Ворохті попит на гірську тематику.

У 2023 році він організував персональну виставку у Ворохтянському будинку культури.

«Людей було небагато, але прийшли свої. Особливо бердянці. Ми всі там стояли й мовчали – кожен згадував своє море».

«Без моря Бердянськ не Бердянськ»

Попри любов до гір, у словах художника ностальгія.

«На душі неспокійно, – каже він. – Бо без моря Бердянськ не Бердянськ. Там риби вже немає, а з такими «хазяїнами», як тепер, доб’ють його і буде пустеля, як Аральське море».

Неспокійно на душі і через дітей, які живуть під Києвом.