«Мамо, а який наш дім – справжній?» Історія маленької бердянки.

Понад три роки окупації — це не лише про втрату території. Це про покоління дітей, які виростають без розуміння, що таке «свій дім». Для них Бердянськ — не теплий спогад, а лише слово, яке чують від дорослих. І це, мабуть, один із найболючіших наслідків війни — коли дитяча пам’ять втрачає власне коріння. Цієї історією поділилась наша читачка Марина, вона про її доньку, і про сотні маленьких бердянців і бердянок.

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки

Марина з Бердянська каже, що її донька Христя пам’ятає море тільки з фотографій. Їй було три, коли вони виїхали. Тепер — сім. Коли Христя малює море – то воно схоже на казкове, а не Азовське. А коли малює «дім», то зображує не той, у якому народилась, а той, де живе зараз.
Цей «дім» вже змінювався чотири рази.

«Я трохи боюсь, що вона не знає свій дім. Не пам’ятає свою кімнату, яку ми з чоловіком облаштовували з такою любов’ю. Не згадає запах дому, моря, міста. Не розумітиме своєї ідентичності. Це, можливо, виглядає дрібницею – адже головне, що ми живі й у дитини є дах над головою. Але людям же потрібно мати своє коріння. А Христя, виходить, – не дерево, а квітка у вазоні» – каже Марина.

У новому місті вони змінили вже три квартири. У кожній жінка намагаєтьсястворити «куточок дому»: повісити старі фото, купити схожі фіранки, зробити якісь знайомі місця.
Але кожен переїзд стирає минуле.

«Я сподівалась, що це лиш мої переживання і донька не відчуває ніяких втрат, бо я дуже стараюсь створити для неї стабільність. 
Але коли ми вкотре збирали речі, Христя спитала: 
«Мамо, а який наш дім справжній?»
І мене просто розірвало від цього питання.

Психологи кажуть, що діти, які часто переїжджають, формують уявлення про «дім» не як про місце, а як про людину.
Для них дім — це там, де мама.

«І це наче втішно, але й страшно водночас — бо мама теж іноді не знає, де вона «вдома» – каже Марина. Так і в Христі може не сформуватись це відчуття стабільності, дому, цього самого коріння».

Марина боїться, що колись їхній Бердянськ для доньки стане просто точкою на карті.

Тому щоразу перед сном вона розповідає Христі історії — про море, чайок, рідні вулиці, базар і їхню кухню з жовтими шторами.

Христя слухає, і щоразу питає:
«Мамо, а коли ми туди поїдемо?»
І Марина відповідає:
«Коли море знову буде нашим».

Христя не пам’ятає Бердянськ, але вона постійно чує мамині розповіді про море і дім. І, можливо, її коріння збережеться не зі спогадів, а з цих історій перед сном. Історій, сповнених любові і тепла.