Іх боляче читати: 6 історій переселенців, які вирішили повернутися в окупацію

Відповідь не така, що сподобається владі, і точно може викликати обурення у найбільш патріотичної верстви населення та зловтіху росіян. Але вона правдива. За майже чотири роки повномасштабної війни люди з окупованих нині територій переконалися, що спасіння потопаючих — справа рук виключно самих потопаючих. А сил самотужки борсатися в океані проблем стає все менше, як і надії на добрі зміни.

Коли родини ухвалюють рішення про повернення, вони, як правило, зникають з радарів для друзів та рідних на підконтрольній Україні території, а також для українських журналістів, видаляють свої соціальні мережі, чистять мобільні телефони від “неблагонадежных контактов”.

Але журналістам редакцій “Новини Донбасу“, “Волноваха.City” та “Бердянськ 24” вдалося поспілкуватися з тими, хто після декількох років життя на підконтрольній території все ж таки повернулися жити в окупацію.

Їхні історії боляче читати та важко прийняти. Але все ж таки спробуйте зрозуміти.

НАТАЛІЯ (ім’я змінено)

Жінка на ім’я Наталія стояла в одному з центрів «ЯМаріуполь» і голосно рахувала: «У мене середньостатистична родина – двоє дорослих та двоє дітей. Рахуйте: 2 + 2 тисячі гривень на батьків та 3 + 3 тисячі гривень на дітей – це 10 тисяч, значна частина квартирної оренди та, можливо, ще й комуналки. Те, що заробляли, витрачали на їжу та хоч на якийсь одяг та взуття. А тепер що робити? Або оренда, або їжа! Тож як жити? Може, повернемося додому, там хоч квартира є, трохи розбита, але ж своя».

У цієї родини двоє хлопчиків шкільного віку, вони мали житло на Морському бульварі в Маріуполі. Коли почалися дуже сильні обстріли, ховалися у підвалі напівзруйнованого будинку. Врятуватися допоміг щасливий випадок – на початку березня родині вдалося примкнути до колони однієї з протестантських церков, що отримали власний «зелений коридор» на евакуацію. Потім з цими людьми родина приїхала на Буковину. Знайшли житло, роботу, діти пішли у школу. Фінансово було важкувато, але батьки сподівалися, що з часом стане легше.

Не стало. І в травні цього року цілком проукраїнська родина повернулася в окупований Маріуполь. Знайомим Наталія так пояснила це рішення: «Нехай і дуже пошкоджене, але у нас там є своє житло. З часом приведемо його до ладу. Так, ми не в захваті від того, що тепер належить жити під триколором та при російських законах, але хоч на своїй землі та в своїй квартирі».

ІРИНА СТЕПАНІВНА, ЇЇ ДОНЬКА СВІТЛАНА ТА ОНУКА ЯНА (імена змінені)

Повернулася в окупацію і родина з трьох жінок різних поколінь, що мешкала в селищі Нікольське Донецької області. Старша з них, Ірина Степанівна, – пенсіонерка. Середня, її донька Світлана, колись працювала кухарем. Молодша, Яна, перейшла в п’ятий клас (всі імена змінені з міркувань безпеки).

Повномасштабне вторгнення застало їх у Маріуполі, коли вони гостювали у родичів. «Донька лякалась обстрілів з самого початку, а згодом лякатись стали всі, – розповідала Світлана. – Ховалися в підвалі. Потім ходили до драмтеатру, бо хотіли евакуюватись. Там і залишилися до 16 березня. Вранці нам вдалося умовити людей, щоб нас взяли в свою машину. В 9 ранку нас вже в Маріуполі не було. А чоловік залишився там, бо йому місця в авто не знайшлось».

Чоловік Світлани так і не зміг покинути місто, і з того часу мріяв про повернення родини. Він знайшов в Маріуполі собі якусь роботу і жив у родичів, сподіваючись повернутися разом з дружиною та донькою до Нікольського. Як там все склалося, невідомо, бо зв’язок з жінками втрачений.

РАЇСА, МАЙСТРИНЯ З ПЕРЕВДЯГАННЯ 

Цю пані авторка не раз бачила у чернівецькому центрі «ЯМаріуполь». Частіше за все – під час плетіння маскувальних сіток для потреб ЗСУ. Маленька, немолода, але дуже енергійна, пані Раїса завжди з юнацьким запалом позиціонувала себе щирою патріоткою. Розповідала, що довго була в окупованому Маріуполі, тому що чекала звільнення. І тільки восени 2022 року поїхала через пів Європи до вільної України. Пані Раїса підкреслювала, що плетіння маскувальних сіток – це найменше, що вона може зробити для українських воїнів: «Якщо за весь час ми можемо врятувати життя хоча б одного нашого хлопця, воно того варте».

Сама пані родом з Буковини, до Приазов’я потрапила, коли вийшла заміж за місцевого хлопця. Сімейне життя не було дуже щасливим, проте їй вдалося життя громадське – вона брала участь ледь не в кожній події, співала у місцевому хорі, танцювала та навіть виступала на сцені сільського драматичного гуртка. З роками її активність не ставала меншою, попри роботу, виховання сина та сімейні обов’язки.

Пані Раїса розповідала, як їй подобалося те життя, як ненавидить окупантів і навіть хвалилася, що буцімто після захоплення Маріуполя вона з такою ж літньою подругою пройшлася центром міста у вишиванках. Не впевнені, що це правда, але ясно було одне: пані проукраїнська, повернулася до Чернівців суто через війну і дуже хоче назад, як вона казала, до українського Приазов’я.

А потім жінка зникла – перестала приходити до центру підтримки маріупольців, вже не плела сітки й не відповідала на телефонні дзвінки. З часом стало відомо, що вона повернулася в окупацію. При цьому невідомо, чи встигла вона зняти вишиванку чи залишала на собі для епатажу.

ОЛЬГА (ім’я змінене)

Ольга – фахова психологиня. Вона виїхала з Волновахи під час активних бойових дій, але згодом повернулася. За її словами, це рішення базувалося на побутових та родинних обставинах. Далі – її пряма мова.

Головна причина, чому я повернулася – це втома. Коли ти за час евакуації змінила безліч квартир, переспала, умовно кажучи, на “ста тисячах чужих диванів”, у тебе зникає відчуття дому. Ти всюди гість, ти всюди тимчасово.

Я повернулася, бо хотіла зайти на свою кухню. Хотіла зварити каву на своїй плиті й відчути, що я нікому нічого не винна. Тут я сама собі господиня. У мене є свій кабінет, свій простір, де ніхто не скаже мені “виходьте”.

Крім того, багатьох тримають батьки. У мого чоловіка тут залишилися літні батьки, батькові вже 86 років. Вони відмовилися виїжджати навіть під час найгарячіших подій, сиділи у підвалах. Покинути їх ми не могли, тому повернення стало безальтернативним.

Існує думка, що повернення сюди – це потрапляння в ізоляцію. Я цього не відчуваю, можливо, тому що подбала про документи.

У мене ніхто не забирав українські паспорти й не вимагав відмовитися. Тому я можу виїхати за російським, в’їхати – за українським на територію будь-якої країни. У мене ніхто їх не забирав.

Це дає мені можливість вибору. Тим же, хто має лише українські документи, складніше. Шлях через аеропорт “Шереметьєво” – це лотерея, багатьох не пропускають. Тому люди знайшли інший шлях: звертаються до консульств РФ у країнах перебування, оформлюють закордонний паспорт там і в’їжджають вже за ним. Це вважається надійнішим способом потрапити додому.

Місто активно забудовується, особливо центр та район автовокзалу. Роботи ведуться швидко, зводять три- та п’ятиповерхівки. Ті, хто втратив житло і подав документи, отримують компенсаційні квартири або виплати.

Цікава тенденція: у Волноваху переїжджають люди з повністю зруйнованих населених пунктів – Вугледара, Миколаївки тощо. Отримавши компенсації за втрачене майно, вони купують житло у нашому місті. Працює програма іпотеки під 2% річних, що також стимулює ринок нерухомості.

Лікарні відремонтовані, завезено дуже якісне, сучасне обладнання. Коли я зверталася по допомогу, мені швидко зробили всі обстеження. Але є велика проблема – дефіцит лікарів.

Місцевих спеціалістів залишилося мало. Деякі відділення, наприклад, у залізничній лікарні, стоять зачиненими саме через брак персоналу. Ситуацію намагаються вирішити, залучаючи лікарів з регіонів-шефів (Ямал), які приїжджають вахтовим методом на 2–3 місяці.

У місті великий кадровий голод. Спеціалістів шукають усюди – від комунальних служб до адміністрації. Роботи багато, але працювати нікому.

Молодь переважно виїжджає на навчання у великі міста Росії – Ростов, Москву. Ті, хто залишається, мають доступ до відновленої інфраструктури: працює Будинок молоді зі студією звукозапису, безоплатні гуртки, спортзали.

Щодо умов праці бюджетників – є спроби перевести всіх на російський месенджер “МАКС” замість звичних Telegram чи WhatsApp. Керівництво тисне, вимагає звітуватися там, але багато хто відмовляється це встановлювати. Контроль не тотальний, тому поки що це питання особистого вибору.

У побуті багато хто продовжує спілкуватися суржиком, і це не викликає агресії. У церкві співають колядки українською мовою. Наші мешканці навіть їздили на етнічний фестиваль на Ямал, возили туди українські рушники, вишиванки, сало, чорний хліб – це сприймалося росіянами дуже позитивно, як частина культурного розмаїття.

Але мене тут тримає не тільки культура, а й земля. У мене в родині є фермери, які залишилися в районі. Їм добре там, де вони можуть працювати на своїй землі, незалежно від прапорів.

Щоб жити тут спокійно, я обрала тактику повної відмови від новин. Я видалила Facebook, не читаю політичних каналів. Я фокусуюся на своєму житті, творчості та родині. У мене є рідні по різні боки лінії розмежування, і у кожного – свій вибір. Я не живу минулим і не шукаю винних, моє завдання – просто жити та насолоджуватися кожним днем цього життя.

ТЕТЯНА (ім’я змінене)

Тетяна виїхала з окупованого Бердянська влітку 2022 року. Разом із восьмирічною донькою вона пройшла через блокпости, фільтрацію та всі супутні страхи, оселившись спершу в Запоріжжі, а потім на Київщині.

Перший час сім’ю рятували виплати для внутрішньо переміщених осіб. Вони покривали частину квартплати, яка складала 7 тисяч гривень. Та коли допомогу скасували, залишилась лише її зарплата продавчині.

«У мене було 15 тисяч. Сім одразу йшли на оренду. З того, що лишалося, я мала прогодувати дитину, оплатити школу, речі, хоча б іноді дозволити щось для себе. Але ми постійно ішли в мінус», – каже Тетяна.

Вона підробляла вечорами, але цих грошей ледве вистачало на комуналку.

Навесні 2025 року Тетяна зрозуміла, що ресурси закінчилися. Заборгованість за комунальні, протермінована оренда, постійні хвилювання за дитину.

У Бердянську залишився дім батьків, де можна жити безкоштовно, а родичі готові допомагати продуктами та доглядом за донькою.

«Так, там окупація. Так, я не підтримую цю владу. Але коли щодня думаєш, чим нагодувати дитину, страх йде на другий план», – пояснює жінка.

Дорога назад забрала кілька днів – фільтраційні пункти, принизливі перевірки, довгі черги.

«Це страшно, але тоді я думала лише про те, щоб ми нарешті доїхали», – каже Тетяна.

Вона переконана, що вирішальним фактором стали не гроші, а й відсутність системних рішень для тих, хто працює, але не може дозволити собі житло.

На думку Тетяни, людям потрібні:

• стабільні виплати для працюючих переселенців із низькими доходами;
• доступні програми оренди;
• можливість швидко влаштовувати дітей у садки та школи;
• психологічна та інформаційна підтримка у громадах.

«Я хотіла працювати, хотіла бути корисною, але держава мала б створити умови, щоб я залишилася, а громада – прийняти нас, а не дивитися так, ніби ми тягар», – каже мати-одиначка.

МИКОЛА (ім’я змінене)

Микола –  67-річний пенсіонер. Він виїхав із Бердянська у 2022-му й оселився у доньки в Дніпрі. Обидва сподівалися, що це тимчасово. Пенсії вистачало на базові потреби, але через рік усе змінилося – зросли ціни, а лікування чоловіка потребувало додаткових витрат.

«Пенсія закінчувалась на десятий день. Я не хотів бути тягарем для доньки. Вона працює на двох роботах, у неї своя родина. Я бачив, що вона втомлюється», – говорить Микола.

Спочатку держава виплачувала кошти для ВПО і було трохи легше. Але потім ці кошти скасували, а ціни на оренду житла почали рости.

«Ми жили вчотирьох у невеличкій квартирі. Я бачив, що вони економлять на всьому», – згадує чоловік.

Навесні цього року Микола зважився на повернення. Будинок на Бердянщині залишився цілим, поряд город, де чоловік вирощує овочі та зелень. Чоловік згадує, що дорога була нелегкою:

«Фільтрація – це приниження, до того ж, в мене вже такий вік, що тяжко дається далека дорога, але я повторював собі, що роблю це заради доньки. Щоб вона жила легше», – розповідає Микола.

У перші дні після повернення він відчував змішані емоції – страх, розгубленість, сум.

«Я не підтримую цю так би мовити владу, але я розумів, що тут виживу сам. А там – ні», – каже чоловік.

Звісно, донька не хотіла мене відпускати, але я людина самостійна, міцна, дам собі раду. В нас в родині завжди поважали вибір та рішення один одного.

Микола переконаний, що повернення можна було б уникнути, якби існували:

• програми оренди для літніх людей;
• доступ до безкоштовних ліків;
• фінансова допомога для родин, які прихистили пенсіонерів;
• соціальні служби, що супроводжують людей похилого віку.

«Я поїхав не тому, що хотів жити під окупацією. Я поїхав, бо моя родина не тягнула більше, а я не хотів дивитися, як через мене їм стає гірше», – каже чоловік.

Віцепрем’єрка Ірина Верещук наголошує, що масового повернення людей в окупацію немає, а поодинокі історії не є тенденцією. Проте експерти визнають, що навіть такі випадки показують слабкі місця у підтримці переселенців, особливо у сфері житла та працевлаштування.

Люди не мріють про життя в окупації – вони просто шукають спосіб, як їм вижити.

Матеріал створений в рамках об’єднання Кластер релокованих медіа