Що робити, коли ключі більше не підходять до дверей твого дому? Ця історія від мешканки Бердянська, надіслана до редакції «Бердянськ 24», — про надію, втрати і неможливість повернутися до місця, яке колись було осередком тепла та безпеки. Навіть коли серце вірить, що ти знову почуєш рідне «вдома».
«Привіт, я тут заїжав до тебе глянути чи все в порядку. Але не зміг відчинити двері твоїм ключем. Здається, вам замок поміняли.
Чуєш мене?»
Чую.
Я чую, як тихо рвуться останні нитки, які зв’язують мене з домом.
Як розбиваються всі мої мрії, які я роками дбайливо будувала.
Звісно, я все чую.
Наш дім в Бердянську – був острівцем щастя. Розташований в приватному секторі на окраїні міста, він ніби був відокремлений від всього світу.
Приходиш додому, зачиняєш хвіртку – і забуваєш про все.
Перший час після виїзду я забороняла собі про нього згадувати. Лише згодом змогла дивитись на якісь фото з ним. Ще пізніше – на ключі.
Я вперто всім говорила, що треба бути готовим до всього, що ніколи не буде, як було і треба жити далі.
Але десь глибоко в душі я тихо сподівалась, що одного дня я таки відчиню двері цим ключем і нарешті знову відчую це тепле й далеке «вдома».
Ми не думали про жодне переоформлення житла за їх правилами. Мене коробило від самої думки про це. Що, кого, куди переоформлювати? З ким домовлятись? В кого просити залишити мені МІЙ дім? Та ну.
З першого дня виїзду я знала, що в окупацію не повернусь. Тому жодні правила загарбників мене не цікавили.
Хай роблять там, що хочуть.
Звільнять Бердянськ – от тоді приїду і все буду вирішувати, згідно українського законодавства. Власне, що там вирішувати. Виплачу всі борги нашим комунальникам і спокійно зайду в свій дім.
Але щойно телефонний дзвінок показав, що спокійно я вже туди не зайду.
Та й взагалі – не факт, що колись зможу.
Єдиним моїм реальним нагадуванням про дім лишаються ці ключі.
Які не підходять до жодних дверей
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google