Квиток в одну сторону. Історія бердянки Наталі Бубнової, яка поїхала у відрядження довжиною в понад три роки

Їхала у відрядження до Києва

Напередодні 24 лютого Наталя з дітьми ходили в театр, вечір був безтурботним. А вже вранці вона прокинулась від вибухів в готелі, де жила з колегами під час відрядження.

Я сама здивувалася, чому так рано прокинулася. Лежала, не розуміючи, що відбувається, а потім почула вибухи. Спочатку подумала, може, у когось колесо луснуло.

Почалися спроби повернутись додому в Бердянськ. Вона купувала квитки, допомагала подрузі оформити проїзд через застосунок. Донька телефонувала з Київщини, благала приїхати до них, але жінка твердо відповідала: ні, я їду в Бердянськ. У мене там собака.

Пізніше стало зрозуміло, що дістатись до Бердянську неможливо. Зять наполягав, аби вона приїхала до них в Київську область. Але згодом довелось їхати і звідти в більш безпечне місто. Та і там Наталя не змогла довго сидіти, вирішила ще раз спробувати поїхати до Бердянську.

Коли дісталася Кривого Рогу, стало зрозуміло, що перевізники не їдуть до Бердянська.
На кільці вже стояла русня. Водії казали: вчора ще якось заїхали, а сьогодні — ні.

У неї залишалося два варіанти – вийти в Нікополі чи в Запоріжжі. Жінка подзвонила своєму майбутньому чоловікові, який мав військовий досвід, був резервістом. Він сказав:

Виходь у Нікополі, але ти знаєш, я піду служити. Сьогодні, завтра – не має значення. Я знала. Але я також знала, що в нього є квартира, і мені хоч десь треба зупинитися. Бо з документів у мене тільки паспорт. Я не знала, куди їхати.

Бути дружиною військового

Їхнє кохання витримало випробування війною.

Дружини військових – це ті, хто тримають стосунки на відстані. Це вимагає постійних зусиль, внутрішньої дисципліни, сили. Тому що ти не бачиш його щодня. Ти не живеш з ним. Я ідеалізую його, а він – мене. Після перемоги будемо знайомитись наново.

Вона бачила смерть очима свого чоловіка, коли той був на Херсонському напрямку.

Під час наступу він розповідав, що бачив. І в мене постійно в голові звучала думка: тільки не кажи про запахи. Якщо він скаже щось про запахи — мене розіб’є. І він не сказав. Мабуть, відчув.

Нова робота

Наталя розуміла, що потрібно рухатися далі. Телефонний дзвінок до подруги, яка саме тоді працювала у військкоматі, став початком нового етапу.

Каже – іди до нас. Нам потрібні люди, які вміють користуватись Вордом. Я сіла за комп’ютер і почала друкувати накази. Просто стороння жінка з вулиці, зі своїм ноутбуком, набирає документи про службу. Але я розуміла, що за кожною цифрою доля. За кожним прізвищем – людина.

Через пів року Наталя звільнилась. В неї було сильне виснаження. Відновила сили за півтори місяці і повернулась працювати в рідну психологію.

Недавно відкрила ФОП і працюю віддалено: консультації та трансформаційні ігри тримають ментальне здоров’я моїх клієнтів.

Шлях додому

Найболючіше для Наталі чути, що вона може вже не повернутися додому.

Мені кажуть змирися, нам не віддадуть Бердянськ, море, наш двір, наше життя. А я кажу: ніхто не знає. І я дуже вірю – ми повернемось.

Вона проводить час у різних містах: Нікополь, Кривий Ріг, Нікополь, Київ. Але коли хтось питає, звідки вона відповідь незмінна: порт приписки – Бердянськ.

Сумує за морем

Їй бракує запаху Азовського моря. Особливого, через м’яку солоність, змішану з ароматом степу, туману, осіннього листя.

Це не просто море, це джерело сили. Я приходила до нього, сідала, дивилась і відчувала, що вода така потужна, така стримана.

Їй не вистачає мокрого піску, в який провалюються ноги, а море її лікувало.
Також жінка сумує за тваринами, які досі в Бердянську.

Війна торкнулась її глибоко. Наталя навчилась швидко прощатись, втрачати й не триматись за речі. Стала обережнішою до людей. Але разом із болем війна принесла і щось добре.

Я знову стала дружиною і бабусею. Моя онука ще не говорить, але все розуміє. І я кажу їй: бабуся ще повернеться в Бердянськ. Ще буде літо, море, дім, виноград, і тато з мамою відпочинуть, поки ти будеш з бабусею.

Не всі, з ким вона була близька, залишились поруч. Війна розвела людей, розбила ілюзії.

Є розчарування, навіть у колегах.

Але вона рухається далі. Жінка пішла в новий п’ятирічний проєкт з сімейної системної психотерапії.

І навіть коли мені дуже сумно, коли накриває, я згадую, що світ мене тримає. Що війна навчила мене вірити, що навіть у найтемніший час може статися щось добре.