«Жити в окупації я не могла»: історія першої проректорки з Бердянська Ольги Гуренко

Усе життя пройшло в одному місті й одному університеті

Понад тридцять років її життя було пов’язане з Бердянським державним педагогічним університетом. Саме там вона навчалась, здобувала наукові ступені, викладала та професійно зростала. В Бердянську створила родину та народила дітей. Але все змінилося рано-вранці 24 лютого 2022 року.

Той самий ранок

«Я прокинулась від вибухів десь після четвертої ранку. Ми живемо в нагірній частині міста і дуже добре було чути, як били по військовому містечку, де раніше був аеродром. Я одразу розбудила чоловіка, але він мені не повірив. Наступний вибух переконав його, що щось відбувається».

У перші хвилини вона ввімкнула телебачення, але воно мовчало. Сповіщення почали з’являтись лише ближче до п’ятої ранку. Згодом стало ясно, що вибухи не лише в Бердянську. Почалась повномасштабна війна.

Першим було рішення зібрати «тривожну валізку», документи, речі першої потреби. Далі вирішувати, що робити з університетом. У той день тривала сесія заочників. Було зібрано адміністрацію, ректора, проректорів, ухвалено рішення про тимчасове призупинення навчального процесу, студентів відправили на канікули, а викладачів – у відпустку. Цей час мав дати можливість ухвалити подальші кроки.

Швидка окупація

Інформації майже не було. В перші дні почались проблеми зі зв’язком, залишалися лише повідомлення в телеграм-каналах, де жителі Бердянська й навколишніх сіл писали, що бачили російські танки.

«Я дуже добре пам’ятаю, як перший БТР заїхав у Бердянськ, проїхав по Мелітопольському шосе, звернув на Руденко, спустився до Азовського проспекту, потім розвернувся і поїхав назад».

Окупація настала швидко. Бердянськ захопили вже 27 лютого.

Виїзд і релокація

7 квітня вона разом з родиною, ректором Ігорем Богдановим та його родиною, а також волонтерами виїхала з окупації. Це рішення, хоч і важке, було чітким і зваженим.

Також було вирішено перемістити університет на підконтрольну Україні територію. У Запоріжжі перший час проживали в гуртожитку місцевої політехніки. Вона вивезла частину документів університету, інші документи пізніше вивезла начальниця відділу кадрів Марина Вруцька.

Після перемовин з Міністерством освіти та Запорізьким національним університетом, було офіційно прийнято рішення про релокацію. 8 квітня 2022 року БДПУ почав своє нове життя, так би мовити, без стін.

Нове життя в новому місті

Попри те, що університет знаходиться в Запоріжжі, деякі викладачі живуть в інших містах України. У другій половині квітня 2022 року розпочались інтенсивні обстріли Запоріжжя. В Ольги неповнолітня донька, тому вони вирішили тимчасово переїхати на безпечнішу територію, а саме до Вінниці. Але потім родина переїхала до міста Південне, що на Одещинні, куди її чоловіка запросили працювати в порт.

Південне – маленьке місто на березі Чорного моря, за 48 кілометрів від Одеси. Ракети й дрони, що летять на Одещину, часто пролітають саме над ним.

«Ми живемо на першій лінії біля моря. І коли летять шахеди, море ще підсилює звук. Це дуже гучно, але людина звикає до всього. Ми дотримуємось правил двох стін і стараємось жити далі».

Розчарування в знайомих та підтримка від своїх

Ще один удар – це розчарування. Вона добре пам’ятає, як люди, які раніше ходили в вишиванках, співали українських пісень, демонстрували проукраїнську позицію, першими пішли працювати до квазіуніверситету. Для неї це була не просто зрада, це був особистий біль. Але були й ті, на кому все трималось, хто був поруч та зміщував фокус на хороше.

Її підтримував чоловік – спокійний, раціональний, надійний. Донька, якій на той момент було всього 10 років потребувала прикладу. Син в свою чергу завершував бакалаврат у Харкові, переживав обстріли. Також вона почала переписуватись зі своєю колегою з Німеччини, професоркою Ольгою Грауман, з якою працювала ще у 2014 році у проєкті Tempus. Ці листи стали для неї особистою хронікою війни і жінка мріє видати їх як книжку. Це для Ольги стало підтримкою та світлом в темні часи.

Мова, як частина себе

Вона народилася в україномовному селі в Пологівському районі. З дитинства говорила українською, співала пісень, дотримувалась традицій. Коли вступила до вишу в Бердянську, місто було російськомовним, але це ніколи не заважало Ользі залишатись собою.

«Українська мова для мене не просто інструмент спілкування. Це мова моїх батьків, мова моїх дітей. Це моє ДНК».

Після початку війни її чоловік, який завжди був російськомовний, перейшов на українську.

Попри втрату стін університет живе і розвивається

Вже з перших тижнів після релокації команда БДПУ зробила все, аби університет не просто функціонував, а справді жив. Відновили освітній процес, спочатку повністю дистанційно, бо частина викладачів і студентів були розкидані. Але з 1 вересня 2024 року вдалося запровадити й змішану форму навчання, у тих містах, де це дозволяли безпекові умови.

Освітній процес відбувається не тільки в Запоріжжі. Університет має локації в Києві та в Дрогобичі, де також реалізується змішане навчання. Студенти, які не можуть бути присутні фізично, навчаються дистанційно. Для цього розгорнули повноцінну електронну платформу Moodle, де розміщені всі навчально-методичні матеріали.

Попри втрату приміщень і обладнання, БДПУ вдалося налагодити роботу. У цьому, каже проректорка, допомогли й міжнародні партнери.

Перші ноутбуки, багатофункціональний пристрій та накопичувач даних закупили завдяки гранту від організації American Councils. Її представники самі зв’язались з університетом, бо БДПУ раніше вже брав участь у спільних освітніх проєктах.

Це була перша техніка. А далі – більше.

«Ми активно подавались на всі можливі міжнародні програми, і це дало результат. Університет отримав техніку завдяки німецькому проєкту GIZ, завдяки ініціативі Олени Зеленської, USAID, Британській раді та іншим донорам», – каже Ольга.

Науковий прорив попри війну

За три роки університет зробив те, що здавалося неможливим у таких умовах досяг наукового прориву. Станом на сьогодні БДПУ має:

• 5 наукових проєктів із державним фінансуванням (від Міністерства освіти і науки України);
  
• 3 міжнародні проєкти Erasmus+, які фінансує Європейська комісія;
  
• завершений тристорічний проєкт Національного фонду досліджень України (НФДУ), присвячений дизайну інклюзивного освітнього середовища закладу вищої освіти.
  

Якщо говорити про Запорізьку область, то БДПУ став єдиним університетом, який виграв проєкт НФДУ в той період.

Крім цього, багато викладачів беруть участь у міжнародних індивідуальних або колективних грантах, підтриманих фондами США, Великої Британії, ЄС.

Географія студентів – вся Україна

У 2022 році було очевидно, що вступна кампанія буде дуже складною. Частина студентів залишалась на окупованій території, а в самому Бердянську окупанти створили власний квазіуніверситет, який намагався перехопити абітурієнтів.

Тому команда БДПУ вирішила змінити підхід та не орієнтуватись лише на вступників з ТОТ, а розширити профорієнтаційну роботу на всю Україну, особливо в громадах, де з’явились переселенці із Запорізької області.

Це спрацювало.

«За результатами вступної кампанії 2024 року лише 5% студентів із тимчасово окупованих територій. Решта з усіх регіонів: Одещина, Львівщина, Київщина, Тернопільщина. Ми справді охопили майже всю країну», – каже Ольга.

Найбільше сумує за Азовським морем

Ольга ніколи не думала, що може так тужити за морем і що його відсутність буде такою фізично відчутною.

«Я ніколи не уявляла, наскільки важливим для мене є саме Азовське море. Зараз я живу біля Чорного, але воно не таке. Не таке лагідне, не таке тепле. Інша енергетика, інше відчуття», – ділиться жінка.

Вона згадує, що корпуси університету розташовані буквально поруч із Азовським морем. П’ятий корпус за 50 метрів від води і вікна виходили прямо на узбережжя. Студенти часто перед парами або після занять йшли на пляж, аби позасмагати, вдихнути солоний береговий вітер. Деякі викладачі теж. Можна було вийти з кабінету і за кілька хвилин опинитись біля води.

«Я мала можливість в обідню перерву, після роботи, будь-коли, просто сісти біля води. Але не робила цього. Здавалося, я завжди встигну. Це ж поруч. А тепер мені не вистачає навіть цього запаху солоного повітря».

Віра в деокупацію залишається попри все

Вона чесно визнає, що у 2022-му віра в швидке звільнення Бердянська була сильнішою. Минув час і стало зрозуміло, що це надовго.

«Зараз уже не так, як у перші місяці. Тоді була віра, що це от-от, що ми дуже скоро повернемось. Тепер ми вже не можемо собі цього обіцяти, але я не дозволяю собі зрадити надію. Я просто інакше на неї дивлюсь, але з переконанням, що справедливість обов’язково буде».