“Нас, загублених, дуже багато”: лист бердянки про біль розлуки

Такими словами починається лист, який надійшов до нашої редакції. Він дуже зачепив нас своєю щирістю. Бо кожен бердянець – той, хто залишився в місті і той, хто поїхав, той, хто знайшов своє місце в «новому» житті і той, хто досі його шукає – має свій унікальний досвід цієї війни, свою унікальну історію. Саме вони творять справжню історію Бердянська і всієї нашої країни.

«Я часто читаю тут історії людей, які знайшли в собі сили і відновили своє життя, роботу, бізнес у новому місті. Завжди так радію за них. Але в той же час думаю – а скільки ж тих, хто не зміг цього зробити. Як вони? Де?

Можливо, вони думають, що їхні історії не варті того, аби бути почутими? Картають себе за те, що не можуть відновитись? Якщо хтось з вас зараз читає ці слова – знайте, що ви не одні. Нас, загублених, дуже багато.

Є такий вислів «без роду, без племені». Колись я думала, він стосується нещасних сиріт, у яких нікого і нічого в цьому світі немає. Аж раптом зрозуміла, що сама зараз – як та сирота.

От тільки і дім у мене ніби є. І батьки, і велика родина теж. Але все це зараз опинилось по той бік. А я – по цей.

Всі мої рідні залишились вдома. Цьому було багато різних причин, які привели до однієї суті – вони там, я тут.

Перший час мене закрутили базові потреби – поки знайти житло, поки роботу, якось облаштуватись, відійти. Коли задумалась про якесь дозвілля – зрозуміла, що я тут дійсно сама, нікого зі знайомих поряд нема. Із заздрістю дивлюсь, як бердянці збираються разом у Запоріжжі чи Києві. Ще з більшою заздрістю дивлюсь на місцевих, які планують зустріч з кумами на вихідні чи поїздку до батьків на свята.

«Чи ви розумієте, наскільки щасливі, що маєте все це?» – іноді мені хочеться кричати цим людям.

Так, ми всі продовжуємо жити і будувати свої життя. У когось це виходить гірше, у когось краще. Хтось – лише вдає, що виходить. А в когось – немає сил і на це.

Я не знаю, чи побачу ще колись свою родину.

Не знаю, чи зайду в свою квартиру і стану на той килимок, який так завзято вибирала.

Чи питиму ще колись каву, дивлячись на азовських чайок.

Не знаю чи знайду колись місце, де знову відчуватиму себе вдома.

Чи зустріну ще «своїх» людей, яких розгубила по світу, а когось – втратила.

Чи відчую ще себе собою, чи заповню діру в області серця.

Мені чомусь хочеться сказати, що якщо ви думаєте, що з вами щось не так – знайте, що ви не одні з цими думками. Нас дуже багато. І всі ми переживаємо схожі почуття.

І може, якщо ними ділитись, їх стане менше…»