«Мама, а вже можна їсти печиво?» – про життя маленької бердянки в окупації та після неї

Зазвичай, історії якими діляться з нами наші читачі – про дорослих. Про їхній досвід, емоції, роздуми. Всі ми дуже намагаємось відгородити від цього наших дітей, захистити їх. Однак це вдається не завжди. Бо так чи інакше вони стають свідками і учасниками всього, що відбувається.

«Нашій Софійці було 5 коли почалась війна. Ми з чоловіком дуже старались робити вигляд, що все під контролем, аби не передати їй свій страх. Однак були речі, які приховати було неможливо. Наприклад, пусті прилавки магазинів і відсутність звичних продуктів. Як і в багатьох тоді запасів у нас не було, звикли, що завжди купували все свіже і за потребою. Тому до всього спектру емоцій тоді додався ще й реальний побутовий страх, – бо вдома пусті полиці.

В одному з магазинів дивом знайшли улюблене Софійкине печиво, останню пачку. Але малу попросила їсти по трішки, бо більше його нема. Пам’ятаю, як дивно Соня дивилась на мене і тоді запитала «То його більше зовсім нема? І іншим діткам нема?».

Ми тоді не придали цьому значення. А через кілька днів виїхали. Спочатку зупинились в родичів, тоді знайшли житло. Ніби більш-менш облаштувались, ніяких змін за Сонею не помічала і вирішила, що цей період не лишив у ній значного сліду.

Але щоразу коли ми купували додому якісь солодощі вона з’їдала зовсім трохи і відкладала. Спершу я думала, що просто не хоче, але ситуація повторювалась постійно. Коли я запитала чому так вона сказала, що треба їсти по-трошки, аби дісталось і іншим діткам, як тоді в Бердянську.

Я завмерла. Зрозуміла, що дуже помилилась вирішивши, що донька все легко сприймає.

Що треба пояснити їй все, що відбулось. І навіть те, що вона знову може їсти своє печиво.

Я думаю кожна наша дитина вивезла з собою з окупації свої спогади. У всіх вони різні, але болючі та особливі. Це зовсім не ті спогади, які б мали мати діти.

Але думаю саме вони назавжди сформують їхні цінності».

P.S. Всі імена героїв наших публікацій змінено задля їхньої безпеки.