«Мене називали «сепаратисткою» за суржик». Лист від дівчини, яка вирвалася з Бердянська після трьох років окупації 

До нашої редакції надійшов лист від бердянки Ярини, яка поділилася життям після повномасштабного вторгнення

Довгий час моє життя було поставлене на паузу, і лише зараз, опинившись у безпеці, я починаю дихати на повні груди. Для мене, як і для мільйонів українців, усе змінилося 24 лютого о п’ятій ранку. Перший вибух пролунав так гучно, ніби просто за вікном. Пам’ятаю, що від жаху не могла навіть поворухнутися. Але справжній страх прийшов за кілька днів, 28 лютого, коли російські війська зайшли в наше місто. Моя родина одразу все зрозуміла. У 2014 році вони вже бачили біженців із Донеччини та Луганщини й добре знали, що таке окупація. Я ж спершу перебувала у заціпенінні. Більшість тих перших днів я не пам’ятаю взагалі.

Ми жили в одній кімнаті задля безпеки, без інтернету, у повній ізоляції. Час ніби зупинився, а я просто безкінечно чекала, що все це закінчиться і повернеться колишнє життя. У 2022 році я мала вступати до університету. Але мені не хотілося нічого: ні вчитися, ні обирати професію, ні щось вирішувати в умовах окупації. Майбутнє здавалося суцільною темрявою, я просто відкладала життя на «потім». Зрештою, якась випадковість підштовхнула мене подати документи на заочне відділення в український виш на бюджет. Я трималася за це як за соломинку, сподіваючись колись виїхати.

Тоді ж я прийняла рішення говорити українською. Навколо знищували будь-яку українську символіку, прапори, але мова стала моїм особистим маніфестом. Це був єдиний спосіб нагадати собі в окупації, ким я є насправді. Це було небезпечно, але абсолютно правильно. Я витримала два роки. Коли думки про майбутнє в окупації перетворилися на суцільний жах, я наважилася на виїзд. Дорога тривала три дні – через росію та білорусь, до пішого переходу в Україну. Перед перевірками я «стерла» з телефона абсолютно все: навчання, листування українською, патріотичні відео, навіть фото заходів сонця, щоб не було жодного зачіпного моменту. Було невимовно страшно, адже я знала: якщо захочуть повернути – відновлять видалене за хвилину. На фільтраціях я мовчала і повторювала вигадану легенду про «візит до родичів». Найстрашніший момент стався на самому кордоні, коли мені сказали, що не пропустять через протермінований український паспорт.

Тоді серце ледь не зупинилося. Мене ледве не повернули назад, за крок до волі. Але, на щастя, все обійшлося. Коли я нарешті опинилася у вільному українському місті, я була вражена. Світ поза окупацією здався мені неймовірно живим! Це таке диво – знати, що ти маєш право мріяти, планувати, і що все це реальне. Тут я вперше сама шукала житло, роботу, вчилася жити самостійно. Я ніби подорослішала за одну мить. Раніше, в окупації, моя тривога межувала з параноєю, я боялася кожної дрібниці. А тут я відчула себе комунікабельною та сильною. Зараз я намагаюся наздогнати все і одразу, ніби цей час у мене знову можуть відібрати. Проте є те, що ранить. Багато людей тут не розуміють нашого досвіду.

Замість тактовності я часто бачу просто цікавість. Мене постійно запитують, чому я виїхала (ніби це не очевидно!), чи маю російський паспорт, яка політична позиція у моєї родини, що залишилася там. Коли чують мою мову, дивуються:

«Ти так добре говориш українською».

Доводиться нагадувати, що Бердянськ – це Україна, і ми вчилися в українських школах. Найболючіше – це чути жарти у свій бік. Коли випадково переходиш на суржик, тебе можуть назвати «сепаратисткою», а коли щось фотографуєш – «наводчицею» чи «засланкою».

Коли я сумую за домом, мені кидають:

«То поїдь назад».

А деякі люди з мирних регіонів так легко говорять про те, що окуповані території вже не повернути, називаючи проукраїнських людей там «ждунами». Це знущання з тих, хто прямо зараз чекає на деокупацію. Я рада, що я в безпеці, але за домом сумуватиму завжди. Моя найбільша мрія – повернутися в рідний, український Бердянськ. Я хочу вільного майбутнього для своєї родини і для кожного, хто зараз вимушений відкладати своє життя там, в окупації.