«Мені не було куди повертатися». Історія переселенки з Бердянська, яка будує власну справу в Польщі

Шлях із професійного спорту та вимушена еміграція

Світлана народилася та виросла в Бердянську. Більшу частину свого юнацького та дорослого життя вона присвятила баскетболу. Спочатку виступала за місцеву команду «Чайка», а пізніше перейшла до київської. Паралельно дівчина здобула вищу професійну освіту в Харківській академії фізичної культури.

Повномасштабне вторгнення росії у лютому 2022 року застало її в столиці. Вже у березні Світлана вирішила тимчасово виїхати до Польщі, аби допомогти матері та сестрам, які евакуювалися автобусом з окупованого Бердянська.

«Я поїхала до Польщі на два місяці, бо роботи в Києві на той момент не було, а мама з сестрами якраз виривалися з окупації автобусом. Думала: допоможу їм адаптуватися і повернуся, адже в Києві ми з хлопцем винаймали квартиру. Але туди переїхали його батьки, бо жити в окупації було вже неможливо. Мені просто не було куди повертатися», – пригадує Світлана.

Перші п’ять місяців родина мешкала у невеличких містечках та селах за годину їзди від Гданська. Згодом дівчина переїхала безпосередньо до обласного центру, де живе й досі разом із хлопцем.

Побутова ксенофобія та мовний бар’єр

За понад чотири роки життя в еміграції Світлана змінила чимало професій: працювала на заводах, фабриках та в сфері обслуговування. Наразі її основне місце роботи – магазин напівфабрикатів, де вона працює за важким графіком з 9:00 до 21:00 чотири дні на тиждень.

За її спостереженнями, динаміка ставлення польського суспільства до українських біженців суттєво погіршилася. Якщо у 2022 році в місті панувала атмосфера солідарності, висіли українські прапори, а місцеві мешканці активно допомагали, то зараз напруга відчувається постійно.

«Зараз це аж у повітрі висить. Ідеш, розмовляєш своєю мовою і бачиш, як на тебе дивляться. Працюєш у торгівлі, підходить поляк і починає висувати претензії: «Треба виразніше говорити, треба вчити польську мову». Хоча я знаю мову на нормальному робочому рівні, бо без цього просто не змогла б продавати. Цей тиск відчувається всюди», – ділиться дівчина.

Окрім труднощів у сфері торгівлі, Світлана згадує випадки непорозумінь у громадському транспорті та на виробничих підприємствах. Постійний психологічний тиск та зауваження змушують її замислюватися про майбутнє. Дівчина відверто зізнається, що побоюється створювати сім’ю та виховувати дітей у Польщі через ризики булінгу в навчальних закладах.

Власна справа

Розуміючи, що фізична праця по 12 годин на добу виснажує та не дає перспектив, Світлана вирішила використати свою спортивну освіту для створення автономного бізнесу. Наприкінці минулого року вона закінчила курси персонального фітнес-тренера, а нещодавно опанувала професію масажистки.

Наразі вона формує власну клієнтську базу для надання послуг з класичного масажу спини у вільні від основної роботи дні.

«За три години та трьох клієнтів я можу заробити стільки ж, скільки за 12 годин виснажливої зміни на основній роботі. Але головне, я залежу сама від себе. Коли я кинула баскетбол, я трохи втратила себе і довго не знала, чим зайнятися. Зараз цей ентузіазм повертається. Я знову хочу розвиватися», – зазначає Світлана.

Окрім масажної практики, дівчина планує надавати послуги з персональних фітнес-тренувань. За польською системою, для цього не обов’язково офіційно влаштовуватися до спортивного клубу – достатньо сплачувати погодинну або місячну оренду за користування залом і працювати з власними клієнтами напряму.

Спогади про дім та плани на майбутнє

Попри високий рівень інтеграції та наявність роботи, Світлана зізнається, що найбільше відчуває брак власного дому – можливості розслабитися й відчути безпеку. Найболючішими спогадами для неї залишаються прогулянки Приморською площею в рідному Бердянську, узбережжя Азовського моря та командні перемоги на чемпіонатах України з баскетболу.

«Найбільше сумую за відчуттям дому, що ти завжди можеш повернутися, просто розслабитися й передихнути. Раніше завжди хотілося поїхати з Бердянська у велике місто, а потім повертатися, зустрічатися з друзями, брати каву й гуляти біля моря. Зараз цього немає, і це найболючіше», – каже дівчина.

Світлана зазначає, що віра в деокупацію рідного міста поступово повертається до неї, хоча є розуміння, що життя вже не буде таким, як до війни. У найближчих планах переселенки – повністю відмовитися від найманої праці, розширити масажну та тренерську практику, а згодом, можливо, розглянути переїзд до іншої країни або повернення в Україну.