Між надією і страхом: чому залишитись у Бердянську іноді важче, ніж виїхати

В редакцію «Бердянськ 24» надійшов лист, його авторка — жінка, яка вже три роки живе в окупації. Вона залишилась заради мами, звикла мовчати й чекати, навчилась не виділятись. Але тепер з’явився шанс поїхати — і стало ще страшніше. Бо як жити далі, коли забула, як це — жити по-справжньому?

Орфографія та пунктуація оригіналу збережена:

Коли всі в 2022-му виїжджали з міста – я не змогла. У мене тут мама, яка вже дуж е літнього віку. Коли я збирала наші речі вона сказала: «Доню, я не виїду. Якщо хочеш – їдь сама».

Я не змогла. Не змогла залишити її тут саму. І лишилась чекати.

Спочатку – рахувала дні. Щоранку прокидалась з думкою: «а може сьогодні?» Потім – почала вести відлік місяців. А тоді – перестала рахувати. Бо надія змішалась зі втомою.

Я пережила декілька обшуків, відвикла говорити з людьми, навчилась, як дивитись на військових на вулицях, щоб не привертати уваги. Але найважчим лишається – чекати. І не мати можливості нічого зробити.

Відчуття, що весь світ рухається, йде кудись вперед, а ти – застрягла в часі. Так, я витримала тут три роки. Але не знаю – чи витримаю більше.

Тепер у мене є можливість виїхати. Але щось тримає. Я думала – це віра. Що місто повернеться до нас. І ми йому потрібні. Але крім цього – я боюсь.

Здається, я боюсь, що вже не пристосована до нормального життя. Я (та й не тільки я) ніби змирились з тим, що наші життя – закінчені.
І лишились тут доживати. Існувати. Але воно ж ще триває.

То що далі. Залишитись зі своїм містом і жити надією? Чи зірвати пластир і почати все з нуля? Як зрозуміти, де правильний вибір?