Моєму онукові три роки. І я жодного разу його не бачила - історія бердянки - Тексти Brd

Війна розірвала не лише міста й маршрути. Вона розірвала родини, зламала звичні зв’язки між поколіннями й поставила між близькими тисячі кілометрів, блокпости та страх. У когось вона забрала дім, у когось - звичне життя. А в когось - можливість побачити й обійняти власного онука. Своєю історією поділилась бердянка Тетяна.

Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.

Моєму онукові три роки.

Я знаю, як він сміється.

Знаю, яка в нього улюблена машинка і з якою іграшкою він засинає.

Знаю, як смішно він плутає слова і вигадує свої.

Але все це я знаю з телефону.

Бо я ще жодного разу його не бачила.

Не тому, що не хочу.

А тому, що не можу.

Так починає свою історію пані Тетяна.

Усі 67 років свого життя вона прожила в Бердянську. Коли місто окупували і дорослі діти заговорили про виїзд, жінка вирішила залишитися. Не через страх дороги чи впертість – а щоб зберегти для дітей їхні домівки.

Я сказала їм: їдьте, а я тут за всім пригляну. Щоб не хвилювалися.

Хто ж знав, що це буде так надовго…

Донька пані Тетяни згодом влаштувалася на роботу за кордоном, поступово облаштовує своє життя, свою сім’ю ще не створила.

А син із дружиною зупинилися в Запоріжжі.
Три роки тому у них народився син – Матвій. Перший і довгоочікуваний онук пані Тетяни.

Ми спілкуємось регулярно. Вони надсилають фото і відео: його перші кроки, перші слова. Він махає мені рукою і кричить: «Бабуся!»

А я ловлю себе на думці, що для нього бабуся – це просто картинка в телефоні. І все.

Інколи жінка не стримується і купує онукові іграшки. Побачить щось у магазині – і зупиняється.

Думаю: Матвійчику б це сподобалося.

Я складаю все в окрему коробку. Вона вже майже повна.

Я не знаю, коли зможу її віддати. Але мені важливо, щоб вона була.

Бо раптом… раптом станеться диво.

Тетяну вже давно не тримають ні стіни, ні майно. Вона каже, що морально готова все це залишити. Але за роки окупації сильно погіршився стан здоров’я: перепади тиску, слабкість.