«Ми для них завжди будемо хохлами». Що думають про окупацію ті, хто з неї поїхав

Редакції видань «Бердянськ24» та «РІА Південь» об’єднали зусилля, щоб розпитати мешканців Запоріжжя, які жили певний час на непідконтрольних територіях, але виїхали на вільну територію України, що вони думають про життя в окупації.
Далі – їхні думки та спостереження.

«Окупація висмоктує з людей життя»

«Наш дім, наше місто стали в’язницею. Ми вирвалися на свободу, коли виїхали з окупації», – ділиться Катерина спогадами про Бердянськ 2022 року.

Дівчина додає, що жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Попри припинення державної допомоги переселенцям, підвищення цін і постійні думки про оренду, бердянка впевнена, що вчинила правильно.

«Я бачу, як живуть там люди. Наче з їхнього життя зникли фарби. Багато моїх знайомих за цей час почали хворіти. Дуже здали, дехто помер. І це не були старі люди, ні. Просто окупація, як рак, зжирає зсередини тих, хто її не прийняв. Це можна назвати психосоматикою, самонакручуванням або списати на недбале ставлення до здоров’я. Але якщо не шукати виправдань, то залишаються факти: окупація висмоктує з людей всі сили, й вони вгасають на очах», – поділилася переселенка.

«Медицини немає, настрій песимістичний»

Анатолій (ім’я змінено з міркувань безпеки), з яким вдалося поспілкуватися «РІА Південь», виїхав з окупованого Мелітополя в квітні 2024 року. Чоловік страждає на онкозахворювання, і в Мелітополі лікарі відверто сказали йому, що допомогти не можуть. Крім того, у Мелітополі почалася активна постановка на військовий облік усіх чоловіків.

«Лікарі розбіглися. А нових з Росії не привезли. Або привезли, але вони розбіглися також. Вони однією таблеткою лікують всі хвороби. Якість медикаментів геть погана. Навіть ті ліки, що привозять до Мелітополя, самі лікарі кажуть, нікуди не годяться. У мене пухлина в головному мозку – лікарі в Мелітополі сказали, що не можна оперувати, але треба обстежити. У Мелітополі був МРТ, але потім він зламався, і запису не стало. Відправляли до Сімферополя. Який сенс від „безкоштовної медицини“ (окупанти заявляють, що у Росії медицина безкоштовна – прим. ред.), якщо ти навіть не можеш потрапити на прийом до лікаря? Люди записуються за місяць, незалежно від тяжкості захворювання. Навіть у держклініках направляють до приватних лікарів, які беруть за прийом шалені гроші. І в Росії все так: медицина безкоштовна, але її немає», – розповідає Анатолій.

Однак найбільшою проблемою окупації Анатолій вважає навіть не вкрай погане медичне обслуговування, яке підштовхнуло його до виїзду, а інформаційний вакуум. Найстрашніше – невизначеність.

«Настрої песимістичні. Люди кажуть, що, швидше за все, так і буде вже, і нічого не зміниться. Кажуть, що це буде північнокорейський варіант. Але справедливості заради, матеріальне забезпечення у пенсіонерів стало кращим. За комуналку вони платять так, як ми платили в гривнях до війни. А пенсія – до 20 000 рублів у багатьох. І люди похилого віку можуть собі дозволити купити на ринках більше продуктів, ніж раніше. Я це бачив сам. Це соціальний рай порівняно з тим, як вони жили останні 10 років. А ось для молоді і для подальшого розвитку при Росії перспективи просто немає.

Люди не знають, чи звільнятимуть місто, чи ні. Чи будуть бомбити, чи ні. Всі бояться, що може бути як з Авдіївкою або Бахмутом, Маріуполем, коли місто знесуть. Що буде? Найбільше боїшся невідомості. Люди хочуть, щоб звільнили швидше Мелітополь без жертв або бомбардувань. А є й такі, що вже хочуть, щоб так усе залишалося „аби тільки не бомбили“. Прямо так і кажуть», – передає настрої в окупації Анатолій.

На питання, чи повернеться він додому після деокупації Мелітополя, Анатолій відповів так:

«Там все безперспективно. Це якийсь безлюдний острів. Багато наших виїхали. Деякі повернулися. Але більша частина лікарів, підприємців виїхали. Там нічого робити. При будь-якому розкладі — хоч Мелітополь залишиться під Росією, хоч повернеться в Україну – він уже буде непридатним для життя в плані екології. Так багато хто каже. Там сотні тисяч тонн фосфорних снарядів у ґрунті, і все йде у воду. Це їжа і вода, отруєні на десятки років. Там навколо міста одні їхні полігони. Там важка хімія дуже. Прихована мертва зона — будемо жити серед усього жаху і не бачачи його», – міркує Анатолій.

«Ми завжди для них будемо хохлами»

Антон покинув Мелітополь на початку 2024 року. До того працював на «шабашках». Коли роботодавці почали вимагати довідку з військкомату про взяття на військовий облік, зрозумів, що час виїжджати. Виявилося, що без цієї довідки вже й виїхати проблематично. Тому він пройшов комісію і став на облік. Але ризикувати далі не став — виїхав і сьогодні працює в Німеччині.

«Так, я виїхав, бо боявся мобілізації. Ви можете мене засуджувати, але я не хочу воювати ні за Україну, ні за Росію. Я просто не хочу воювати і вважаю, що маю право самому вирішувати. І нехай зараз у Росії клянуться, що ніякої мобілізації не буде – я не вірю тим, хто обманював уже мільйон разів», – каже Антон.

Мелітополець зізнався, що його найбільше «напружувало» в рідному місті «миготіння чужих облич неслов’янської зовнішності» і презирство до місцевих жителів.

«Значить, вигнали звідси українців і завезли чеченців, дагестанців, осетинів, вірмен, бурятів. Я скільки жив у Мелітополі, ніколи жодного бурята не бачив! Привезли циган, які тепер скрізь. На вулицях міста спробуй розгледіти слов’янське обличчя. Ось хто їм „братній народ“! І добре б вони просто жили тут, але ж вони бандити! Кришують ринки і кіоски, займаються торгівлею зброєю і наркотиками, віджимають бізнеси, займаються рекетом. У місто знову повернулися 90-ті практично. Дякуємо росіянам, що привезли до нас сюди всіх цих… „неросіян“. І як ми без них жили», – іронічно каже Антон.

«Ну і найприкріше – це ставлення до місцевих українців. Від підозріло-презирливого до поблажливого. Причому поблажливість – це найбільш дружня форма ставлення росіян до нас. Між ними і нами не може бути ніякої рівності, ми для них, очевидно, люди другого сорту. Якщо не як худоба, то як „молодші брати“ в ієрархії їхньої імперської системи. Для них є чіткий поділ на „своїх“ і „не своїх“, і ми для них „своїми“ ніколи не будемо. Ми всі для них „хохли“, як би тут „ждуни“ не клялися у вірності Росії. Вони відчувають свою владу над нами – їм це вселяють з дитинства. Це складно зрозуміти тим, хто не жив в окупації», – каже Антон.

Тиша окупації

Часто люди відмовляються від інтерв’ю, навіть якщо покинули окуповане місто, тому що в Бердянську залишились їхні рідні. Ті, хто виїхав звідти, знають, наскільки вразливі люди, які досі залишаються у Бердянську.

В окупованому Бердянську навіть російською говорити можна не все, краще нікому не довіряти, а свою думку залишати при собі. Відсутність свободи слова, заборона української культури та інформаційний вакуум — те, до чого ніколи не готові повернутися бердянці, які вже відчули це на собі.

Донощики тепер у пошані

Ірина – студентка мелітопольського педуніверситету, виїхала з окупації в Україну на початку 2025 року. До тих пір залишалася в місті й доглядала за лежачою матір’ю.

«У мене тут залишалася хвора мама. З її захворюванням була необхідна допомога фахівця і ліки, яких у місті просто не було. Мама не хотіла їхати, бо боялася, що не переживе дорогу, і до останнього вірила, що скоро все налагодиться і Росія їй допоможе. Але Росія її добила. Коли мама пішла, мені більше не було сенсу тут залишатися, і я поїхала».

Дівчина каже, що не звикла жити в місті, де кожен може бути потенційним донощиком. У Мелітополі окупаційна влада встановила систему «розумне місто» – на кожному стовпі висять камери спостереження, військова поліція не сидить без діла, полюючи на чергових «ворогів народу», телефони і контакти все ще можуть перевірити в будь-який момент, дані про відвідування інтернету і телефонні дзвінки передаються в спецслужби провайдерами і операторами зв’язку. Разом з окупантами до Мелітополя прийшли розвинені в Росії доноси.

«Складно заводити з кимось нові стосунки і знайомства: не знаєш, кому можна що говорити, а кому ні. Немає ніякої довіри до нових людей. Віддаєш перевагу взагалі ні з ким не контактувати – так на душі спокійніше», – каже Ірина.

Інформаційна ізоляція

Вадим – програміст. Працював в окупації на віддаленій роботі, поки ще хоч якось більш-менш працював інтернет. Коли почалися постійні перебої, виконувати замовлення і вкладатися в дедлайни стало просто неможливо. І він виїхав до Чехії. Друзі давно кликали до себе. Каже, що в окупації практично ні з ким не спілкувався, а виїхав через блокування месенджерів, огидну якість інтернету і посилення «фільтраційних заходів» з боку Росії на кордоні.

«Якщо ти коли-небудь плануєш покинути територію РФ – все, можеш їхати звідси назавжди. Тому що одного разу тебе можуть просто не пустити назад. Будь-хто, хто раніше мав український паспорт, є для них потенційним „терористом“. Ти міг просто на відпочинок виїхати, наприклад, до Туреччини, а на кордоні тебе не пропустять назад, тому що ти – „небажана особа“. У моїх знайомих була така ситуація, але їм вдалося вирішити це через консульство. Але тисячам „колишніх українців“ просто забороняють в’їзд на територію РФ, навіть якщо у них тут нерухомість, робота або літні батьки. Ви б ризикнули починати тут життя заново, якби знали, що в будь-який момент вас просто можуть не впустити в країну і ви втратите все?» – ставить риторичне питання мелітополець.

Тож більшість із тих, з ким поговорили журналісти, кажуть, що вже, мабуть, не зможуть повернутися та жити там, де колись був їхній дім.

Матеріал створений в рамках об’єднання Кластер релокованих медіа