«Ми маємо навчитися чути одне одного вже зараз, щоб не знищити місто після деокупації». Лист від бердянки 

До редакції «Бердянськ 24» надійшов щемливий і водночас надзвичайно пронизливий лист від нашої землячки. Вона поділилася своїми думками про те, яким бачить день звільнення рідного міста, і про які складні виклики нам усім варто думати вже сьогодні, не чекаючи на «завтра».

Хочу поділитися з вами тим, що вже так довго болить і не дає спокою. Коли мене запитують, як я бачу наше місто після деокупації, перед очима одразу постає моя головна мрія. Я бачу, як одного ранку ми прокидаємося, а в місті нарешті тихо. Немає жодного «ваньки» – вони всі вночі накивали п’ятами, прихопивши із собою і місцевих посіпак. Бачу, як на площу біжать люди зі збереженими, захованими на дні шаф українськими прапорцями. Як усі обіймаються – знайомі й незнайомі, як плачуть від щастя… Цій мрії вже чотири роки. 

Але реалістичність, на жаль, зовсім інша. Дуже б не хотілося бойових дій у самому місті. За логікою, у нашому притиснутому до моря Бердянську просто немає де сховатися. Чи будуть вони робити з нього фортецю і захищати свою «рузьку родіну»? Не знаю. Це лякає.

Та навіть якщо уявити омріяний день звільнення, далі виникає безліч цивільних і суто людських питань. Нам усім доведеться зазирнути в очі реальності.

Найбільше мені б не хотілося, щоб після деокупації почалися протиріччя між тими, хто повернеться, і тими, хто весь цей час залишався в окупації. Не хочеться цих пустопорожніх, сліпих звинувачень: «Ти залишився, значить, ти зрадник. Чому не поїхав?». Або у відповідь: «Ми тут були під обстрілами й в окупаційному пеклі, а ви там десь жирували». Цей поділ на «ви» та «ми» – надзвичайно небезпечний. Мені здається, про це питання треба починати говорити вже зараз, тут і тепер.

А ще є великий страх, що після перемоги раптом повилазять ті, хто весь цей час ховався від мобілізації та захисту України, але приїде з фальшивими папірцями й битиме себе в груди перед справжніми захисниками. Хто і як перевірятиме цю справедливість?

Якщо чесно, я вже давно втратила оптимізм. Залишилися тільки мрії про той самий світлий день нашої справжньої перемоги. Але ми маємо бути готовими до того, що повернення додому – це не лише свято, а й величезна, важка праця над помилками та загоєнням суспільних ран»