«О, місто, почуй мене, згадай мене». Вокалістка з Бердянська про музичну творчість та особливу пісню 

Бердянська співачка Валерія, яка тепер виступає під псевдонімом Ліора, готує до виходу дебютний мініальбом. Його флагманом стане пісня «Місто» – присвята рідному Азовському узбережжю. Про таємні репетиції в окупації, виснажливий виїзд, нові сенси у творчості та віру в деокупацію виконавиця розповіла в нашому матеріалі.

Співали українські пісні в окупації 

Музика для Валерії завжди була не просто захопленням, а сенсом життя. Це відчуття лише загострилося під час окупації рідного Бердянська. За словами дівчини, навіть у найнебезпечніші місяці вона разом з однодумцями збиралася в закритих приміщеннях, щоб потай співати українські пісні. Саме тоді прийшло остаточне усвідомлення: творчість – це те, що тримає на плаву і чим вона хоче займатися все життя.

Рішення про евакуацію далося непросто. Родина на п’ять діб застрягла на російських блокпостах, не розуміючи, чи вдасться взагалі вирватися. Мотивацією не здаватися стала музика – у Дніпрі на Валерію чекав масштабний вокальний конкурс «Топ-фест», на який вона все ж встигла.

«Коли ми нарешті виїхали, вже через день у мене був виступ – мій перший після окупації. Після нього я остаточно відчула, що стовідсотково потрібно йти далі», – згадує співачка.

Адаптація до Дніпра та навчання

Перші місяці на новому місці були психологічно важкими. Родина оселилася за містом, сподіваючись, що війна швидко закінчиться і вони скоро повернуться додому. Проте згодом довелося прийняти нову реальність – вони переїхали безпосередньо до Дніпра та почали будувати життя з нуля.

«Спочатку ми взагалі не планували тут надовго залишатися. Думали, пересидимо й повернемося. Я навіть не думала якось пускати коріння», – ділиться дівчина.

Згодом Валерія вступила до музичної школи, повернулася до танців, якими займалася з раннього дитинства, а пізніше стала студенткою Дніпровської академії музики за класом академічного вокалу. При цьому вона продовжує опановувати естрадний спів разом із мамою, яку називає своєю головною наставницею та прикладом.

«Новий псевдонім – нова я»

Сьогодні в житті артистки розпочався новий етап, який супроводжується зміною сценічного імені. Відтепер дівчина виступає під псевдонімом Ліора, що відображає її внутрішній стан і несе особистий сенс із дитинства.

«Ліора з іншої мови означає світло та енергія – це якраз про мене. До того ж так схоже в дитинстві мене називав тато. Ми хотіли пов’язати і дитинство, і моє рідне місто з теперішнім», – розповідає виконавиця.

Нині Ліора бере участь у проєкті «Voice of Freedom UA» за підтримки Українського культурного фонду. У його межах артистка створює дебютний мініальбом із шести авторських композицій, для яких зараз шиють концертні костюми та знімають візуальні матеріали. Старання вокалістки вже дають плоди – на її публікації в соцмережах звертають увагу відомі артисти, зокрема нещодавно її помітив MONATIK.

Прем’єра пісні «Місто»

Найважливішою та найемоційнішою роботою для Ліори залишається трек «Місто», написаний найпершим. Це пісня, народжена з нестерпної туги за домом. Співачка зізнається, що іноді під час спілкування з людьми вона помічає, що дехто навіть не знає, де розташований Бердянськ. Тому вона вважає своєю місією постійно нагадувати про рідний край біля Азовського моря.

«У цій пісні є слова: «О, місто, почуй мене, згадай мене…». Найбільше за все я хочу, щоб коли ми повернемося, місто нас не забуло. Воно має жити, звучати й творити далі», – наголошує Ліора.

Незважаючи на складні реалії прифронтового Дніпра з постійними тривогами та обстрілами, дівчина продовжує творити. Вона відверто визнає, що в сучасній музичній індустрії вистачає труднощів, але виїжджати за кордон категорично не збирається. За її словами, українська молодь має залишатися вдома, щоб відбудовувати країну.

У найближчих професійних планах виконавиці – переїзд до Києва, де відкривається більше можливостей для розвитку. Проте її заповітне бажання стосується виключно дому, за яким родина неймовірно сумує. Нещодавня поїздка сім’ї до Одеси лише роз’ятрила рани – дивлячись на хвилі, вони не стримували сліз, бо безмежно бракує рідного Азова.