«Я ледь стримувала сльози, коли тримала в руках фотографії з дому». Бердянка поділилася думками про світлини

Бердянка Катерина виїхала з рідного міста, залишивши там все звичне життя. Та з часом виявилося – найбільше бракує не залишених речей чи облаштованого побуту, а матеріального зв’язку зі своїм минулим. Публікуємо її лист до редакції «Бердянськ 24» про цінність, яку часто не помічають ті, у кого дім досі поруч.

Мабуть, єдине, чого мені справді не вистачало тут, на новому місці – це мої дитячі фотографії.

Особливо гостро це відчувається, коли в соцмережах починаються чергові флешмоби: люди показують себе десять років тому, викладають знімки з першого вересня, шкільного випускного чи теплі кадри з мамою. І в такі моменти мені шалено бракувало цих матеріальних свідчень моєї пам’яті. Так, у мене в голові всі ці образи жили й живуть. Але мені відчайдушно хотілося мати самі світлини перед очима, торкатися їх руками. Не було жодної іншої речі, про яку б я так гірко шкодувала, що не склала до валізи, коли їхала з дому.

І коли мені нарешті передали ці фотографії, мене просто розчулило до сліз. Бо це ж не просто папірці, а шматочок твого життя, яке тепер здається назавжди втраченим.

Мені одразу захотілося показувати їх усім: чоловікові, дитині, друзям, колегам на роботі. Гортати й ділитися: «Подивіться, яка мама була маленька! А тут мені стільки ж років, скільки тобі зараз» – казала я синові.

Багатьох рідних людей із цих знімків – моїх бабусь, дідусів – уже немає серед живих. Тому тримати в руках пам’ять про них, мати її фізичне втілення поруч, а не лише десь в думках, неймовірно цінно.

У мене часто запитують, чи була серед цих фотографій якась одна, найбажаніша, заради якої все затівалося, наприклад, щоб поставити в рамку на видному місці. Та насправді ні. Мені просто понад усе хотілося побачити своїх батьків молодими, знову глянути в очі рідним, яких уже не повернути.

Я часто думаю про те, як люди, котрі не пережили вимушеного переїзду, часом не розуміють свого щастя. Можливість будь-якої миті поїхати на вихідні чи у відпустку до батьків, зайти у власну дитячу кімнату й просто погортати старий сімейний альбом – це справжня цінність. Для переселенців, які втратили дім і доступ до свого коріння, ці клаптики фотографій стають чи не єдиним відчутним якорем. Вони доказ того, що в нас було щасливе, повне тепла минуле, яке ніхто не зможе відібрати чи стерти з пам’яті.