«Ми не чекали росію». Сповідь дівчини, яка виросла в окупації та вирвалася на свободу

18-річна Олена лише зараз, через два роки після виїзду з окупованого Бердянська, починає повертатися до справжнього життя. Повномасштабне вторгнення застало її 14-річною школяркою. Це її лист-спогад про те, як російська армія відібрала в неї дитинство, але не змогла відібрати віру в майбутнє.

Мені знадобилося цілих два роки тут, у Києві, щоб знову почати жити, дихати на повні груди й дивитися в майбутнє, а не назад.

До 2022 року моє життя було зовсім іншим. Я росла на березі нашого Азовського моря, танцювала, займалася спортом, мріяла вчити мови й поїхати на навчання за кордон. Мені було всього 14, я навчалася у восьмому класі. Батьки завжди намагалися захистити мене від жахів війни, які тривали в країні з 2014 року, тому моє дитинство було безтурботним. До 24 лютого.

Пам’ятаю, як 23 лютого ми з друзями жартували про те, що щось станеться. А вже наступного ранку дитинство просто скінчилося.

27 лютого в Бердянськ зайшли російські війська. Перші тижні батьки взагалі не випускали мене з дому – боялися. А потім я вперше зустрілася з ними в реальності. Ми з подругою сиділи на лавці біля дитячого майданчика й розмовляли українською мовою. Поруч крутився маленький хлопчик. Підійшов російський військовий, дав дитині в руки автомат – потримати, роздивитися. А потім почув нашу говірку. Він повільно перевів погляд на нас і почав наводити дуло автомата в наш бік. Цього холоду всередині я не забуду ніколи.

Потім зник зв’язок. Повністю. Окупанти захопили наше місцеве радіо й крутили там свій прогноз погоди. Це було максимально цинічно: коли вони збиралися обстрілювати наші міста, диктор казав: «Очікується ясна погода, можливий град». По місту постійно їздила їхня техніка. Возили поранених, а ще – палили тіла у своїх крематоріях. Тот страшний запах досі стоїть у мене в носі.

Життя перетворилося на суцільний сурогат. Навіть продукти стали жахливими – якась гумова несмачна ковбаса, і їхня підробка на наш «Живчик» з Криму, яку вони назвали «Живунчик». Але ми не здавалися. Ми з подругою потайки зривали їхні триколорні пропагандистські банери в центрі міста. Хотілося бодай так показати, що Бердянськ – це Україна. Бо це правда: ніхто тут, на Півдні, їх не чекав. Ми завжди співали українських пісень і любили свою країну.

А потім була евакуація. Дорога до Запоріжжя, яка зазвичай тривала години три, для нас розтягнулася на 15 годин пекла. Під Мелітополем я вперше побачила розбиті вщент машини й тіло загиблого цивільного чоловіка, яке просто лежало на дорозі. Навколо Василівки все гриміло й вибухало. А на блокпосту орк, побачивши, що в мене з документів лише свідоцтво про народження (я ще не мала паспорта), почав знущатися. Питав маму: «Це точно твоя донька? Може, ти її викрала?», а мені огидно пропонував «залишитися з ним».

Зараз я в Києві, першокурсниця. У мене з’явилися друзі, я знову вчуся будувати плани. Але якби я могла повернутися в минуле, до тієї 14-річної себе, я б сказала лише одне: «Цінуй кожну хвилину з родиною. Обіймай їх, робіть разом якнайбільше фотографій». Бо друзі в житті змінюються, а родина – це те єдине, що тримає тебе, коли руйнується весь світ.